Мартин Полтава
Верховна Рада 6 червня 2022 р. 228 голосами проголосувала в другому читанні за проект закону «Про систему громадського здоров’я» (законопроект № 4142).
У новому законі насамперед висвітлимо позитив, який полягає у забороні використання азбесту. Цей будівельний матеріал є забороненим у ЄС із 2005 р., позаяк він належить до потужних канцерогенів. Єдиний завод, який виробляє в Україні азбестові плити (шифер), знаходиться в Краматорську. У зв’язку з обстрілом міста окупантами, його подальше функціонування й без цього залишалося під питанням. Обсяги виробництва заводу – незначні, азбестові вироби в Україну завозилися переважно із РФ та Казахстану. Уже використані азбестові матеріали у будівництві – забороні не підлягатимуть.
Але позаяк торгівля із РФ під час війни – неможлива, а торгівля з Казахстаном азбестовими виробами – також, адже вона здійснювалася через територію РФ, то це законодавче досягнення не має наразі великого практичного значення для охорони здоров’я.
Отож, можна лише пожалкувати, що ця, цілком доречна, заборона з’явилася із таким запізненням і саме в такому контексті. Адже є у новому законі й деякі положення, що насторожують та провокують різнотлумачення. Зокрема, це обов’язок, який накладається новим законом на «суб’єктів господарювання»: на вимогу медиків вони мають тепер «усувати від роботи, навчання, відвідування закладів освіти» осіб, які не погоджуються стати об’єктом «обов’язкових щеплень» [https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/284773]. І в депутатських правках, які проводилися перед голосуванням у другому читанні, дана вимога не зазнала змін [https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/1438192].
В оригіналі це звучить так: «Суб’єкти господарювання зобов’язані: …усувати за поданням посадових осіб уповноваженого органу у сфері громадського здоров’я, органу державного нагляду (контролю) за дотриманням вимог санітарного законодавства у відповідній сфері від роботи, навчання, відвідування закладів освіти… осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекційних хвороб, згідно із законодавством» (ст. 13. 2.4).
В іншій статті ще раз наголошується про накладення обов’язку на всіх і кожного, зокрема (на «фізичних осіб»), ставати об’єктом обов’язкових щеплень: «Фізичні особи зобов’язані: …проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках» (ст. 14. 4).
Гортаючи сторінки закону, пізніше ми дізнаємося, які щеплення є обов’язковими: «Профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, вірусний гепатит В, паротит, краснуху, пневмококову та гемофільну інфекцію є обов’язковими і включаються до календаря щеплень» (ст. 41. 1).
Чи всі перелічені одинадцять інфекційних захворювань становлять небезпеку для епідемологічної ситуації в Україні?
Розглянемо спочатку шляхи поширення вірусного гепатиту.
«Гепатит В, гепатит С та гепатит D передаються при контакті крові або слизових оболонок з інфікованою кров’ю та біологічними рідинами, такими як сперма та вагінальні виділення. Вірусні частинки також були виявлені у слині та грудному молоці. Поцілунки, спільне використання посуду та годування груддю не призводять до передачі інфекції, якщо ці рідини не потрапили у відкриті виразки чи порізи» [https://en.wikipedia.org/wiki/Hepatitis#Causes].
Ґуґл уточнює ті сфери, де існує загроза передачі цього захворювання: «Від матері до дитини під час народження; незахищені статеві контакти; небезпечні медичні та інші маніпуляції, пов’язані з контактом з кров’ю (татуювання, пірсинг тощо); використання нестерильного ін’єкційного інструментарію при вживанні наркотиків».
Кажучи іншими словами, особи, які не колються наркотиками, не роблять собі пірсингу та татуювань, не займаються розпустою та не мешкають в умовах крайньої антисанітарії – вони не ризикують захворіти вірусним гепатитом – за винятком його легких форм (А і Е).
Виникає питання: чому для них щеплення проти цього захворювання має бути обов’язковим?
Тепер розглянемо доцільність обов’язкової вакцинації проти кору.
Федір Лапій, голова правління ГО «Батьки за вакцинацію», лікар-імунолог і дитячий інфекціоніст стверджує, що повторно на кір захворіти неможливо [https://www.facebook.com/watch/?v=516205735569534].
Як бачимо, новий закон передбачає усунення учителя від роботи (а учня чи студента – від навчання та відвідування освітніх закладів), якщо він не має щеплення проти кору – навіть у тому випадку, коли той перехворів на кір і має стійкий імунітет проти цього захворювання.
Поліомеліт на сьогодні вважають викоріненою хворобою (як і віспу), у 2021 р. на планеті, за даними ВООЗ, було зафіксовано лише шість відповідних випадків [https://en.wikipedia.org/wiki/Polio#Eradication]. Захворювання поширюється фекально-оральним шляхом, тому не може легко мандрувати з країни в країну, і тим більш недосяжною для нього є Україна, що держави, де можуть виникати його поодинокі випадки, знаходяться за тисячі кілометрів від її кордонів. На земній кулі у 2019 р. було зафіксовано 175 випадків захворювання на поліомеліт, із яких – 147 у Пакистані й 29 – в Афганістані [https://en.wikipedia.org/wiki/Polio#Eradication]. Але Україні ця хвороба загрожує не більше за віспу. Втім – дещо більше за віспу, адже у тому ж 2019 році у світі було зафіксовано 365 тих особливих випадків захворювання на поліомеліт, причиною яких стала неякісна вакцина [https://en.wikipedia.org/wiki/Polio#Eradication]. Із них – 22 в Пакистані; 129 – в Анголі; 86 – в Конго.
Як бачимо, невакцинація проти поліомеліту є вдвічі безпечнішою за вакцинацію, як про це й свідчить статистика ВООЗ.
Якщо вже встановлювати обов’язкову вакцинацію проти поліомеліту, то тоді логіка вимагає встановити й обов’язкову вакцинацію проти віспи (ще одного неіснуючого на нинішній день захворювання) – тим більше, що вакцина проти віспи – це єдина вакцина у світі, яка є абсолютно не шкідлива, позаяк вона природна – створена на основі коров’ячої віспи. Тоді як щеплення іншими видами вакцин супроводжується певними ризиками нашкодити здоров’ю пацієнта, а в деяких випадках – закінчується летально.
Розглянемо також доцільність обов’язкової вакцинації проти правця.
Це захворювання передається контактним шляхом зі зараженим ґрунтом – через рани – у тому випадку, якщо їх вчасно не дезінфікувати. Від хворої людини або тварини до здорової правець не передається! Отож, основні причини передачі криються в недотриманні санітарних норм при порізах, уколах.
У 2012 р. в Україні було зафіксовано 12 випадків захворювання на правець.
Загальна ж тенденція захворювання на правець є такою, що 85% потерпілих – є людьми похилого віку [https://uk.wikipedia.org/wiki/Правець#Стан_із_правцем_в_Україні]. Саме на них механізм «репресій» за відмову від вакцинації – не діє, позаяк люди похилого віку, як правило, не працюють і не навчаються у закладах освіти.
Таким чином, щеплення проти правця (як і проти поліомеліту) – не має жодного змісту – за винятком тих мікрорайонів України, де інфекція правця досить поширена в ґрунтах – зокрема на більше, ніж 90% ґрунтів. Лише у цих мікрорайонах можна проводити вакцинування проти цього захворювання в режимі територіального винятку, але – не порушуючи принципу абсолютної добровільності – попри те, що йдеться про хворобу із високим показником летальності.
Принцип добровільності має бути обумовленим тією обставиною, що ризик захворювання на правець навіть у цих мікрорайонах є мізерним, а ризик померти від правцю для мешканців навіть цих мікрорайонів є в десятки разів нижчим, аніж ризик померти від онкологічних захворювань для осіб (та їхніх співмешканців), які спалюють пластиковий посуд у себе вдома – на території цілої України. Фактично держава їм у цьому не створює жодних перешкод – на багатьох подвір’ях постійно димлять металеві бочки, призначені для постійного спалювання пластику, й місцева влада не звертає на це найменшої уваги. А тим часом такі перешкоди для вкрай важливих екологічних зловживань держава може створити без жодних фінансових затрат, тоді як закупівля вакцин – зокрема і вакцин абсолютно недоцільних – потребує не малих коштів, яких Україні наразі катастрофічно бракує для закупівлі боєприпасів, що стає причиною численних людських втрат та каліцтв серед наших оборонців, адже реальна перевага ворога в кількості та використанні боєприпасів є неспівмірною…
А тепер порівняймо цитати із тексту даного закону з тим, що пише про нього голова Комітету ВР з питань здоров’я нації Михайло Радуцький [https://www.rada.gov.ua/news/razom/226430.html].
Ось кілька тез Радуцького:
- «Закон не запроваджує відповідальності за відмову від вакцинації».
- «Закон не вимагає від українців вакцинуватись. Але невакциновані не повинні наражати на небезпеку вакцинованих громадян».
- «Закон не зобов’язує проходити вакцинацію, якщо ви вважаєте її недоцільною».
- «Жодних санкцій за відмову від вакцинації закон не передбачає».
- Також М. Радуцький заперечує – називає «міфом» – твердження, що «закон № 4142 порушує конституційні права українців».
Не знаю, кому вірити – тексту прийнятого закону, чи Радуцькому – те й інше є несумісним.
Спробуймо прокоментувати кожну з його тез.
Теза №1 – про відсутність законодавчої відповідальності за відмову від вакцинації. Так, прийнятий закон не передбачає кримінальної чи адміністративної відповідальності за відмову від вакцинації, але передбачає інші види покарань, про які вже знає читач і які є двома категоріями дискримінації.
Теза №2. Неможливо узгодити твердження Радуцького «Закон не вимагає від українців вакцинуватись» зі Статтею 14. 4 цього закону: «Фізичні особи зобов’язані: …проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках». Виходить так: закон зобов’язує, але не вимагає? А яка різниця між цими дієсловами? Якщо закон накладає на когось обов’язок, значить він вимагає його виконувати. Чи, може, законодавчі зобов’язання носять рекомендаційний характер?
Неможливо узгодити твердження Радуцького «Закон не вимагає від українців вакцинуватись. Але невакциновані не повинні наражати на небезпеку вакцинованих громадян» зі Статтею 13. 2. даного закону, яка передбачає саме такі вимоги, існування яких Радуцький заперечує. Дана стаття передбачає й покарання за їхнє невиконання. А тим часом перелік обов’язкових щеплень містить згадку й про такі захворювання, що не передаються до здорової особи від особи інфікованої (правець). А також – про такі захворювання, які, за даними ВООЗ, на нинішній день уже зникли практично в цілому світі (поліомеліт). Де ж тут небезпека для вакцинованих – від невакцинованих?
Та й навіщо потрібні такі щеплення, які не можуть захистити організм вакцинованої особи від вірусу, переносником якого можуть бути невакциновані особи? Для ефекту плацебо, чи як?
Теза №3. Із даного висловлювання нардепа випливає висновок, що закон зобов’язує вакцинуватись «обов’язковими щепленнями» лише тих осіб, які вважають це доцільним. Але як бути зі Статтею 13. 2 цього закону, яка вимагає усунення від роботи та навчання «осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекційних хвороб, згідно із законодавством»?
Теза №4. Тут Радуцький «гарантує» відсутність «жодних санкцій» за відмову від вакцинації, але стаття 13. 2. даного закону гарантує саме такі санкції. Чи, може, усунення особи від роботи та навчання – це не санкція, а якась «дурничка»?
Теза №5. Чи є в цьому законі порушення конституційних прав громадян?
Звернемося до Конституції.
Стаття 43 Конституції України: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю… Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення».
Стаття 53 Конституції України: «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах…».
Якщо особу усувають від навчання чи від праці на тій підставі, що вона не має обов’язкового безглуздого щеплення проти поліомеліту чи правця – то чи є тут дотримання згаданих конституційних норм?
Крім того – тут простежується також порушення міжнародних норм, адже в міжнародних конвенціях із прав людини засуджуються всі прояви дискримінації. Дискримінація (лат. discriminatio «розрізнення») – будь-яка відмінність, виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Поняття охоплює виключення або обмеження можливостей для членів певної групи відносно можливостей інших груп [https://en.wikipedia.org/wiki/Discrimination]. А тим часом, починаючи від 17 липня 1997 року, коли Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, наша держава зобов’язана дотримуватись її вимог і не допускати появи дискримінації на законодавчому рівні.
Тому твердження Радуцького, що, мовляв, закон № 4142 – документ – євроінтеграційний – також не відповідає дійсності, адже неможливо йти в Євросоюз на базі законодавства, яке запроваджує явну дискримінацію певних груп населення. А якби воно було інакше, то й сама євроінтеграція не мала б жодного змісту.
Судіть самі: у містах живе безліч осіб, задіяних у системі, скажімо, освіти. Вони не ходять босоніж, не займаються сільськогосподарською діяльністю на присадибних чи дачних ділянках. Ризик захворіти на правець для них – нульовий. Якщо ж така особа відмовиться від щеплень проти правця, закон вимагає усувати її від роботи. Що ж тоді є дискримінацією, якщо це не дискримінація?
У радянські часи існувала система нав’язування суспільству ярликів: «антирадянські елементи»; «буржуазні елементи» тощо.
Деякі нардепи успішно застосовують цю систему в сучасних умовах. Серед них – М. Радуцький, який намагається «підшити політику» антивакцинаторам, зображуючи їх винятково як «агентів кремля».
Пряма мова: «Також ще до війни в акціях проти законопроєкту № 4142 брали участь представники УПЦ Московського патріархату та антивакцинатори. Вони відкрито дякували за фінансування мітингів «братам із росії». Сьогодні вони теж допомагають ворогу, розповсюджуючи тези пропаганди північного сусіда» [https://www.rada.gov.ua/news/razom/226430.html].
Звісна річ, є серед антивакцинаторів і представники «русскава міра», які допомагають ворогу в той спосіб, що цілеспрямовано вдаються до фейків та цілком усвідомлено компрометують тим самим ідею загальнонародної опозиції щодо безглуздих вакцинацій – ідею, цілком здорову, яка випливає із принципу логічної доцільности у питанні охорони здоров’я українського народу.
Для порівняння пригадаймо, як влада навішувала ярлики «агентів кремля» на тих осіб, які протягом 2021 р. та на початку 2022 р. критикували її за бездіяльність у підготовці до захисту своїх кордонів від ймовірної агресії РФ. Час показав, чи були вони агентами кремля насправді й хто був насправді такими агентами…
Все було б цілком прийнятно лише у тому випадку, якби ухвалений закон носив лише рекомендаційний характер, або ж – згадані тези М. Радуцького мали силу закону – причому, закону, вищого за № 4142. Але, позаяк ці тези лише маскують «бомбу сповільненої дії», закладену в законі № 4142, суспільство отримало нагоду ще раз задуматися над тим, як захистити себе від законодавчого нігілізму – від некомпетентного законодавства, яке ініціює уряд і яке приймає ВР останнім часом.
Насамкінець варто навести результати голосування за законопроект № 4142.
Цілком очікувано з позитивного боку показали себе «Європейська Солідарність» та «Батьківщина», які не дали жодного голосу за цей закон, чого не скажеш про всіх інших.
Колишня фракція ОПЗЖ, що тепер має назву «ПЗЖМ» (і вже не позиціонує себе як «опозиційна»), проголосувала «За» одинадцятьма голосами, серед яких – кнопки одіозних олігархів-ексрегіоналів Нестора Шуфрича та Юлія Іоффе – обидва голосували за «диктаторські закони» Януковича.
При цьому жоден ексопезежист не натиснув на кнопку «Утримався» чи «Проти».
Депутатська група «Відновлення України», у якій 17 депутатів із 18 – колишні члени ОПЗЖ, дала також своїх 11 голосів «За».
Депутатська група «Довіра», яка має таку ж кількість «багнетів», дала даному законопроекту лише на два голоси менше. Воно й не дивно, адже керівник групи – Олег Кулініч – один із тих, хто голосував за «диктаторські закони» Януковича. Цього разу він також натиснув на кнопку «За».
Фракція «Голосу» дала шість своїх голосів «За», серед яких – кнопка одіозної Ірини Совсун, що «прославилась» своїм авторством сумнозвісного законопроекту № 6325-1, який порушує свободу слова.
Депутатська група «Партія «За майбутнє» забезпечила п’ять голосів «За», серед яких – кнопка Олександра Гереги – ексрегіонала, який голосував також і за «диктаторські закони» Януковича.
Як бачимо – ухвалення цього закону в другому читанні є серед іншого й результатом відсутності належної люстрації. В іншому випадку всі депутати, які голосували за «диктаторські закони», вже ніколи не були б обрані до ВР і чотири із них не додали б свої голоси в загальну скарбничку – двох голосів би бракувало до необхідного мінімуму.
Три голоси «За» забезпечили позафракційні нардепи – серед них – спікер Руслан Стефанчук, обраний до ВР за партійним списком політпартії «Слуга народу».
Але всього цього, зрозуміла річ, було б дуже й дуже замало, якби не 183 голоси «Слуги народу», які й виявились вирішальними [http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_golos?g_id=20926].
Читайте також:”Троянський кінь для України – від структури ООН” “https://ukrvisty.pro/polityka-i-suspilstvo/troyanskyy-kin-dlya-ukrayiny-vid-struktury-oon.html“
