В Україні олігархія укоренилась вже давно – ще за часів президентства Леоніда Кучми, коли перед ним був вибір, яким чином слід піднімати економіку в державі. З одного боку, до початку повномасштабної війни на олігархах, фактично, й трималась економіка України, проте з іншого – це робило їх одноосібними монополістами. Вони володіли усім і виставляли власні ціни, які не базувались на здоровій конкуренції.
Зрозуміло, для того, аби держава на найвищому рівні ухвалювала вигідні для олігарха рішення, йому слід мати вплив на українську владу і політику. Спочатку олігархи «купували» конкретні рішення, згодом вони стали фінансувати цілі політичні партії, а сьогодні й зовсім полюбляють утворювати нові політичні сили, аби ті потім «танцювали» під їхню «дудку».
Така проблема раз-по-раз порушувалась українськими політиками, експертами і суспільством. Майже кожна партія, яка приходить до влади, має ті чи інші стосунки з олігархатом, а це передбачає певні взаємні «зобов’язання». Хтось бере гроші, хтось домовляється про підтримку на центральних телеканалах, а хтось укладає угоди на кшталт «послуга за послугу». От і виходить так, що навіть найчесніший політик чи партія, яка хоче прийти до влади, так чи інакше змушена співпрацювати із кимось з найбагатших людей України. Петро Порошенко, Ігор Коломойський, Рінат Ахметов та інші – саме в руках цих осіб завжди був сконцентрований найбільший вплив.
Проте у багатьох цивілізованих державах є політичні сили, які фінансуються з кишень їхніх симпатиків. Це ж логічно – поважаєш і поділяєш думку, то зроби внесок. Тим більше, що за таких умов політсила автоматично стає підзвітною своїм же виборцям. Та чи можливо таке в Україні?
Одні кажуть, що це нереально – прийти до влади без хоча б медійної підтримки. Та й політична діяльність загалом є дорогим «задоволенням» і постійно потребує вливання коштів, що під силу у наш час лише українському олігархату.
Інші впевнені, що часи змінились і можливості є. Донати, пожертви, краутфандинг та інші схожі варіанти фінансування політичних сил сьогодні є більш, ніж реальними. Крім того, якщо політичну силу напряму фінансуватимуть виборці, то й відповідальність така партія нестиме не перед олігархами, а перед народом. Незважаючи на усі «за» і «проти», «плюси» й «мінуси» такого стану речей, точно відомо одне: українське суспільство втомилось від олігархів і їхніх «ручних» політиків та ЗМІ.
Рано чи пізно, росія програє у цій війні, а в Україні знову розпочнуться передвиборчі перегони. Звісно, олігархи будуть намагатись відновити свої попередні позиції, а народ мав би цьому протистояти. Але головне питання в іншому: чи справді реально в Україні створити політичну партію, яка б увійшла до парламенту, без допомоги олігархії?
На цю тему із журналістом ІА «Українські Вісти» спілкувались політичний аналітик Олександр Кочетков, та політолог Кирило Сазонов.
Почнемо, так би мовити, з невеликого «лікбезу»: чому переважна більшість політичних партій України мають дуже тісні стосунки з олігархами, або повністю їм належать?
Олександр Кочетков:
Будь-яка масова діяльність, політична чи навіть просвітницька, неможлива без ресурсу в найширшому розумінні цього слова. Я маю на увазі і гроші, і медійність, і навіть владні можливості. Умовно кажучи, з якимось мером чи «губернатором» треба мати хороші стосунки, аби десь виступити й тому подібне. Коли до мене звертаються політичні партії, які тільки починають свій шлях, я відразу питаю, який у них ресурс, бо без цього нереально досягти успіху. Розклеювання листівок на стовпах вже не працює, а лише Інтернету все ж замало для загальнонаціонального рівня. Всі необхідні для цього ресурси олігархат свідомо зосередив у своїх руках. Олігархи зробили усе, щоб будь-які політики приходили до них і були змушені з ними домовлятись. От і маємо ситуацію, що повз олігархів не пройдеш. Навіть найщиріші та найчесніші політики вимушені йти до «грошових мішків».
Кирило Сазонов:
Тут все просто: політика – це доволі дороге заняття, як не крути. Є люди, які займаються партійною роботою, є необхідність друкувати газети, треба виступати на ефірах тощо. Тобто, до цього процесу залучена маса людей, які не роблять це у «вільний від роботи час». Відповідно, працю таких осіб необхідно регулярно оплачувати.
Крім того, сам виборчий процес – це не лише агітація, а й члени комісій, спостерігачі, транспорт і таке інше. Також є така річ як реклама, а вона також коштує грошей. Додайте до цього ідеологів, політологів та взагалі весь процес і ви отримаєте «кругленьку» суму. Тому, незважаючи на те, олігархи стоять за партією, чи ні, якісь фінанси все одно мають бути.
В ідеалі політичну силу мають спонсорувати самі люди. Якщо є така практика, то й людина буде стежити за політичним життям держави, підтримувати певну партію й ходитиме на вибори. А головне тут те, що тоді люди будуть пильнувати за тим, як та чи інша партія виконує власні обіцянки. На жаль, поки у нас партії змушені шукати кошти самотужки.
Як такі партії поводяться, коли приходять до влади?
Олександр Кочетков:
По-різному, від жорсткого відпрацювання «зобов’язань» перед олігархом до спроб «зіскочити» із цього. Наприклад, партія «За майбутнє» – це дуже яскравий приклад, коли дуже організовано і чітко всі відпрацьовують на свого керівного фінансиста. Те ж саме відбувається з усіма партіями, яких торкнувся відомий олігарх.
Є й вільніші варіанти. Той самий Пінчук має більш гнучку систему. У них немає жорсткого керівництва над політичними партіями чи лідерами, а натомість є «вмовляння» і «заохочення».
Також є варіанти, коли партії намагаються вислизнути із цього і поводитись самостійно. Проте все це «впирається» в інформаційний та фінансовий ресурси. Тому тут або партія знаходить нового фінансового спонсора і замовника, або повертається до старого, погравшись у свободу й незалежність.
Кирило Сазонов:
Їхня поведінка балансує між необхідністю подобатись людям і виконувати свою частину домовленостей перед олігархом
Такі партії можуть мати будь-яку поведінку, але зрозуміло, що вона балансує між необхідністю подобатись людям і виконувати свою частину домовленостей перед олігархом. Передвиборча кампанія починається відразу ж після оголошення результатів виборів, тому їм треба орієнтуватись на людей. Проте ніхто не скасовував інтереси спонсора, які також треба лобіювати.
Чи це справді реально, щоб в Україні до влади прийшла політична сила, яка б не була пов’язаною з олігархами? Що для цього необхідно?
Олександр Кочетков:
Я вважаю, що так – хоча б тому, що це працює в інших країнах, наприклад у США. Там головними фінансистами політичних партій, діячів та лідерів не є олігархи чи великий бізнес. Так, вони спонсорують політиків на прозорих умовах, але головними інвесторами є так звані громадські комітети і допомога, яку вони сплачують. Іншими словами, люди. Вони об’єднуються в групи, заявляють, чого хочуть від влади, дають на діяльність політиків власні кошти і фактично наймають їх задля реалізації своїх вимог.
Фактично, ми сьогодні й так фінансуємо політичні партії, які пройшли в парламент, за рахунок своїх податків, але це відбувається непрозоро. Якщо ми створимо адекватну систему, за якої кожен громадянин України зможе не закрито, а напряму фінансувати політиків, то й ставлення людей до цього зміниться. Людина має вирішити, на які саме партії вона хоче направити власні кошти. Тоді люди будуть знати, на що вони витрачають гроші. Це можуть бути як нові, так і старі партії, але громадянин України має сам обирати, кого він фінансує у той чи інший період. Тоді буде й відповідний контроль діяльності політиків зі звітами й усім іншим. Якщо ми запропонуємо іншу систему фінансування політиків на противагу олігархічній, то в нас все запрацює. Тобто, якби люди захотіли прозоро фінансувати політичні партії, то вони б це могли робити і так само могли б контролювати політиків. Для цього є відповідні платформи, краутфандинг же ніхто не скасовував. Все це можна зробити навіть у рамках чинного законодавства.
Кирило Сазонов:
Якщо люди будуть готові скидатись грошима і спонсорувати політиків за допомогою певних донатів, то це буде прекрасно. Тільки так можна створити партію від народу, яка буде опиратись на людей. Насправді не так вже й важко об’єднати зусилля багатьох людей, які могли б віддати невелику суму грошей. А це б дуже допомогло.
Крім того, якщо ти фінансово підтримуєш ту чи іншу політичну партію, ти точно підеш на вибори, аби проголосувати за неї. Ми вже бачили спроби таке зробити, але поки українці не готові до цього. Наші люди по-іншому ставляться до політики: вони не готові вкладати гроші у «свою партію», а навпаки чекають якихось подарунків – умовної «гречки» перед виборами. Я дуже сподіваюсь, що з часом ми прийдемо до американської моделі, але поки ми маємо, що маємо – продуктові набори та іншу «роздачу».
Роман Гурський, для ІА «Українські Вісти»
