05/02/2023
Мартин Полтава
Зайвим є питання про те, чи потрібно критикувати російських сепаратистів, які прикриваються своїм саном? Я сам робив це не раз. І критикувати їх дуже важливо із двох причин. Держава застосовує до них значно м’якші методи, у порівнянні зі світськими сепаратистами, а тим часом їхній вплив на громадськість досить значний…
При цьому всьому необ’єктивна критика – критика, яка містить дезінформацію – може завдати багато шкоди, замість принести користь – за задумом автора. Особливо в тому випадку, коли така критика намагається очорнювати християнство в цілому – як релігію.
І, зустрівши таку критику, не варто відмовчуватись – потрібно спробувати відділити грішне від святого і правду від неправди.
У своїй статті «Московські маніпуляції в Церкві» член правління Спілки письменників України Василь Кузан піддає нищівній і почасти об’єктивній критиці деякі тези із проповіді одного із московських сепаратистів – настоятеля Ужгородського Хресто-Воздвиженського собору московського патріархату Дмитрія Сидора.
Очевидно, тут все було б добре, якби автор, мабуть, із причини власної неуважності, не додав «ложку дьогтю» до своєї «бочки меду». А якщо дивитися з позиції самого сепаратиста та його однодумців – то «ложку меду» – до «бочки дьогтю».
Ось, що пише В. Кузан: «Слова Сидора: «Максиміліан убив 20 000 православних християн. Причому, спалили». Римський імператор Максиміліан дійсно переслідував християн за відмову від жертвоприношень. Але у ті часи православних ще не було, так що він аж ніяк не міг їх знайти і спалити. І аж таку величезну кількість. Так само потім християни переслідували язичників. А ще пізніше католики вбивали православних і навпаки».
Найперше слід звернути увагу на той безсумнівний факт, що у відповідному контесті помилки припустилися обоє нораторів – і священник Д. Сидор, і відомий письменник В. Кузан. Не було такого давньоримського імператора Максиміліана. Був, щоправда, імператор Священної Римської імперії (в 1508 – 1519 рр.) Максиміліаан I (1459 — 1519).
Але останній християн не переслідував, позаяк сам був католиком.
Це зовсім не означає того, нібито інформація про загибель відповідної кількості християн, спалених живцем, не відповідає дійсності.
У життєписі Св. Великомученика Пантелеймона читаємо: «Саме в той час в Никомидії таємно проживали священномученики пресвітери Єрмолай, Єрмипп і Єрмократ, які врятувались після спалення 20 000 християн в Никомидійській церкві в 303 році». https://chas.cv.ua/history/109789-святий-великомученик-і-цілитель-пант.html.
Йдеться про акцію знищення християн, яких (за наказом Максиміна І Галерія) зібрали римляни-язичники до найбільшої церви міста Нікомедії (Мала Азія), після чого будівлю храму підпалили.
Здавалось би – немає принципової різниці – Максимін чи Максиміліан. Але, на мою думку, принципова різниця таки є, позаяк ця помилка сепаратиста компрометує його значно більше, аніж деякі з тих, які аналізує автор.
Справді, в 303 р. ще не існувало жодної впливової єресі. А відтак – усі християни були просто християнами. Хто не поділяв загальну думку Церкви, вважався єретиком і до Церкви не належав.
Ситуація змінилася після виникнення аріанства – релігії «неправдиво-віруючих». А відтак – після І Нікейського Собору (325 р.) Церква оголосила себе ортодоксальною (правовірною), засудивши аріанську єресь, аби застерегти вірян від неї.
У цьому розумінні можна сказати, що ті 20 000 спалених у 303 р. християн були ортодоксальними християнами, адже вони не різнилися від більш пізніх ортодоксальних християн за своєю вірою.
І дійсно слід визнати, що, вживаючи у даному контесті замість виразу «ортодоксальні християни» вислів «православні християни» священник вдається до певної спекуляції. Адже у наш час ортодоксальними є не лише Православні Церкви, але й Католицька Церква. На що, власне, на мою думку, й слід було б звернути увагу в дописі.
Але більш важливим є інше – слова Василя Кузана: «Так само потім християни переслідували язичників». Якщо буде на це ласка читача, перегляньте ці слова в контексті цитати.
Наважусь стверджувати з повною відповідальністю, що остання теза В. Кузана є повною дезінформацією. Це така ж правда, якби автор сазав у контексті про Голокост: «Так само потім євреї чинили із гітлерівцями».
У судовій справі існує презумпція невинності, яка забороняє приписувати підозрюваному недоведені злочини. На жаль, цей принцип не діє стосовно історії християнства, вороги якого протягом майже двох тисяч років приписували йому безліч таких злочинів, жоден факт яких не був ними доведеним.
Людина із радянською свідомістю – у сенсі ставлення до християнства – просто не може не стати інформаційною жертвою відповідних міфів, що й простежується в цьому випадку.
Ранні християни сповідували ідеологію мучеництва. Вони ніколи не застосовували зброю проти своїх мучителів. Вони непохитно вірили, що це є великою ласкою – загинути за Христа.
Зрозуміла річ – християнство не завжди було пацифістичним – воно перестало ним бути, коли язичницька держава взяла його під свій контроль. Після чого християни могли вбивати одні інших. Проте – не за віру, а за державні інтереси, в чому є велика різниця, адже існує державна ієрархія, яка вимагає непохитного послуху від підданих.
Щодо гіпотези Василя Кузана про масові переслідування язичників з боку християн – не має вона жодного історичного підтвердження. Про це свідчать навіть аргументи неоязичників («рідновірів»), які часто займаючи войовничу антихристиянську позицію, посилено вивчають історію, аби знайти якісь «злочини» християн проти язичників. Проте нічого «вражаючого» знайти не можуть, окрім того, що часто повторюють.
А повторюють вони таке: 1) християни зруйнували наші капища: 2) Добриня й Путята насаджували християнство у Новгороді «мечем і вогнем».
Остання деталь – також міф. Насправді, як показують це літописи, дядько Володимира Великого – Добриня – охороняв візантійських кліриків, які прибули до Новгорода хрестити народ. Це несподобалося місцевим волхвам (загроза прибуткам) й ті підняли повстання. Перш, ніж Добриня та Путята застосували вогонь і меч, повсталі язичники убили чимало новоохрещених християн, а серед них – і дружину Добрині.
Отож, було б великим перебільшенням сказати, що новгородські повстанці-язичники загинули «за свою віру», нікому бо не дозволено вбивати безкарно, а давньоруське звичаєве право, яке діяло аж до правліня Ярослава Мудрого, за вбивство людини вимагало обов’язково карати смертю.
Щоправда, в історії Середньовіччя (й пізніше) в християнських країнах було чимало самосудів над особами, звинуваченими у чаклунстві. Але ці особи формально вважалися християнами і знищували їх не за віру, а за шкоду для суспільства. Католицька Церква взяла цей процес під свій контроль, створивши Інквізицію, де були зловживання, але – далеко не так багато, як про це пишуть протестантські, радянські та юдейські автори.
Щодо масштабів історичного переслідування християн за віру – тут вороги християнства стверджують, що нібито давні християнські автори їх перебільшують, позаяк, мовляв, бракує документальних даних. Отож, про явище можна судити саме за тими випадками, коли такі дані збереглися. З цього приводу наведу цитату: «Зу Нувас – єменський цар, останній правитель незалежного Хим’яритського царства, який прийняв юдаїзм і почав жорстоке переслідування християн… було вбито 20 000 християн. Дані щодо кількості жертв: “Historians back BBC over Jewish massacre claim”. The Jewish Chronicle. Retrieved 30 March 2015». https://c4u.org.ua/infografika-peresliduvannia.
До речі, якщо вірити Талмуду, то імператор Нерон також прийняв юдаїзм, перш ніж почав переслідувати християн [Вавилонський Талмуд, Трактат Гітин, 56а].
Насамкінеь слід пригадати, що, готуючись до війни з Україною, ворог намагався всіми силами внести потужний розкол в українське суспільство. Для цього він, зокрема, використовував велику кількість продажних депутатів ВР, які, отримуючи за це гонорари, протягом року перед війною прийняли рекордну кількість законів, несумісних із християнською мораллю. Мета – досягнути розчарування українських християн в українській державності.
І коли ми, критикуючи сепаратизм, непомітно для себе скочуємося до критики християнства як релігії, тоді цими діями лише посилюємо ефект, якого намагається досягнути ворог – протиставляємо християнство нашим державним інтересам, вносячи розкол у суспільство та збільшуючи кількість адептів «русскава міра».
А крім того, запитаймо себе: якби в Україні держава була настільки ж лояльною до морального аспекту християнства, як лояльний Ізраїль до законів юдаїзму – то чи дожилися б ми до такої катастрофи? Абсолютно ні! Там, де громадянська й релігійна позиція більшості членів суспільства не зазнають дисонансу – у такій країні панує цілковита єдність та політична конструктивність, спрямована на державотворення.
Господь Ісус, зайшовши до храму в Єрусалимі, бичем вигнав із нього худобу та торгіців. Сепаратисти нічим не кращі за них. Отож, сепаратизм таки необхідно вигнати із українських храмів. Та зробити це буде неможливим, якщо наша держава сама не стане в обороні християнських духовних вартостей. Якщо ж стане – люди побачать, де правда, і вчорашні адепти РПЦ плюватимуть на Москву – за винятком агентів ФСБ. Але в цьому випадку й агентам дамо раду…
