Кажуть, звичайний солдат може розповісти про війну більше за генерала. Та, якщо цей солдат ще й друг, з яким не бачилися півроку, то хочеться слухати й запитувати, запитувати й слухати. Виходить імпровізоване інтерв’ю, про яке ніколи не думав, а тепер, думаю, що візьму ще не одне.
“Головне – бути відвертим із самими собою. Якщо дійсно внутрішньо готовий – вперед. Якщо ні – не лізь у те пекло”.
– Ти змінився, друже. Навіть емоції в тебе проявляються по-іншому. Скажи, які зміни в собі ти найгостріше відчував на фронті?
– Я взагалі значних змін не відчуваю (здивовано сміється). Мабуть, дається взнаки, що відвик від звичайного цивільного життя, ходжу під враженням, адаптуюся, сприймаю звичні речі по-новому.
– Та не таке воно у Харкові й звичайне те цивільне життя. Звісно, зараз тихше, ніж коли ти йшов на фронт, але… Але ти й сам учора все чув. Тож від відповіді не втікай… Я тебе знаю давно й не можу не побачити, що ти змінився.
– Головні цінності в мене не змінилися. Просто війна ще більше загострила почуття відповідальності за своїх уже похилого віку батьків. У ці 10 днів відпустки намагаюся якомога більше часу провести з ними. А час спливає дуже швидко. Мабуть, змінилося ставлення до того, що маємо тут. Війна допомагає відчути це по-новому. Особливо гостро відчуваю, який сьогодні гарний, ясний, сонячний, поки що тихий день. Навіть повітря тут – рідне, наповнене чимось своїм, особливим.
– Ніколи не бачив тебе таким сентиментальним. А що скажеш про так звану «військову романтику»? Вона існує? Впливає на сприйняття війни?
– Романтика на війні… Якось не замислювався над цим, але, напевно, вона там не така, якою її уявляють тут. Бо на «нулях» весь твій світ – це побратими, бойові товариші. Цю бойову дружбу неможливо з чимось порівняти, або ж описати словами. Люди навколо тебе – єдине, що ти можеш любити там. Розумієш?
– Думаю, зрозуміти може той, хто це пережив. То хто ж разом із тобою там переживає випробування війною? Такі ж прості колишні цивільні, як і ти, чи професійні військові?
Ми – зв’язківці, а не штурмовики. Тому в нашому підрозділі тільки люди, які служили в армії у радіовійськах. Стріляти трохи вміємо, але наше головне завдання – забезпечувати позиції хлопців зв’язком та моніторити, фільтрувати всі радіохвилі у нашому квадраті.
– Як проходять фронтові будні? Багато хто тільки збирається йти до армії, їм дуже цікава така інформація.
– Наряди, БЧ (бойові чергування, – ред.) – це будні. Пару разів на тиждень – виїзди на позиції до хлопців для перевірки всіх вузлів зв’язку. Це – також будні. Але буває, що нові позиції облаштувати потрібно або когось із хлопців підмінити на ближніх рубежах зв’язку. Коли виїжджаєш на нове місце – завжди не по собі. А в тих хлопців, що в окопах і бліндажах сидять, фронтові будні трохи інакші. Та навіть не трохи! Там щодня, щогодини такі важкі будні, які можна й не пережити.
– Я зрозумів, що безпосередньо у бойових діях ти участі не береш. І чесно кажу: дуже цьому радий! Та все ж ти – на війні. Що найстрашніше тобі довелося бачити? Звісно, якщо сам хочеш про це розповідати.
– Якщо ти маєш на увазі чи бачив я смерть своїми очима, то промовчу (пауза). Але скажу так: буває, приїжджаєш на бойові позиції і бачиш, що вже того нема, того… А по рації майже кожен день чуємо: скільки «двохсотих», скільки «трьохсотих». .. (вздихає)
– Розумію, що втрати під час бою можуть серйозно нашкодити виконанню бойового завдання…
Ну, звісно. Будь-який «200» або «300» на позиціях – це надзвичайна ситуація. Адже втрата однієї ланки у ланцюжку може серйозно вплинути на всю подальшу ефективність. Хтось не виконав те, що повинен виконувати, і тут вже важливо, як скоро його зможуть замінити. Якщо такі втрати важко заміняються, то це впливає на подальший результат.
– З хлопцями на позиціях нормальні стосунки? Немає такого, що вони до вас, зв’язківців, ставляться зверхньо?
У цілому там – круті хлопці, тож стосунки з ними нормальні. Дуже радісно, коли приїжджаєш на ту чи іншу позицію, а там – знайомі обличчя.
– Живі! – про себе радієш, і спокійніше одразу ж стає. Бо ж на позиціях всяке трапляється. Буває, емоції у хлопців беруть верх, і тоді жартують, що ми штабні… Або й не жартують. Та ми не сердимося на них, у перепалки не вступаємо, хоча й штабними себе не вважаємо. Живем або в бункерах, або в покинутих будинках, які також можуть стати мішенню для ворога у будь-який момент. Та ми їх розуміємо. Вони запах смерті відчувають постійно… Ми зобов’язані їх розуміти. Іноді на позиціях доводиться затримуватися, бувало й на ніч, якщо десь обстріл поруч, або якщо розвідка під**ів активізується. А на позиціях ми повністю залежимо від тих хлопців. Вони знають, як діяти у будь-якій ситуації. Тож слухаємо, виконуємо їхні доручення, а як виїжджаємо – дякуємо, що зберегли нам життя.
– Ти мені ще у перші місяці війни казав, що ваш підрозділ зв’язківців у разі якогось серйозного замісу також можуть кинути у бій, на підмогу. Наскільки готовий до такого розвитку подій?
– Можуть і кинути, адже це – війна. Тут нема нічого постійного, все змінюється. Наскільки готовий? Та хтозна… Трохи пристріляні на навчаннях, але ж як ти себе поведеш у справжньому бою, важко сказати… Треба пильнувати, щоб гарна фізична форма була, та щоб швидко міг орієнтуватися у екстремальних ситуаціях. Багато і від фарту залежить. Було таке: два окопи поруч, в один прилітає міна – і всі двохсоті, в іншому, що за два метри від нього, не зачепило нікого. Що це, як не фарт?
– А як хлопці ставляться до ворогів? Чи можеш про це розповісти без нецензурних слів?
– Та по-різному. Хоча всі визнають, що ворог – сильний і підступний. Поки я не опинився тут, мав іншу думку. Це вже не та іржава армія, якою була рік тому. Вони швидко вчаться на помилках, в них вистачає профіків, регулярів задіюють не так часто, як чевекашників і мобіків… Вони активно використовують дрони, яких у них більше, ніж у нас. Наші дрони активно глушать РЕБами, а на операторів відкрили справжнє полювання. Артснарядів також у них більше. Та й логістика принаймні на Донецькому напрямку в них добра.
– А як перемагати збираєтесь?
– Не знаю, чи ти це опублікуєш, але скажу так: якщо на Донбасі буде все плюс-мінус як зараз, то перемогти там буде вкрай важко. Зараз ініціатива там у під**ів. Настрої наших хлопців на цьому напрямку – не дуже… Звісно, всі готові до всього, в тому числі й до відступу у разі сильного тиску.
– А що конкретно треба змінити, щоб перехопити у ворога ініціативу на Донбасі?
– Ну це нехай наше командування вирішує, що треба змінити. Вони все добре знають про потреби, проблеми. Є деякі організаційні недоліки в забезпеченні снарядами ЗСУ. Через це певні задачі виконуються неефективно.
– Просто не вистачає зброї та набоїв?
– Ну, як не вистачає… Набої є, зброя також, але не завжди там, де вона повинна бути. Наприклад, виявляють якісь позиції під**ів, або ж колону техніки, яка намагається переміститись непомітно. Потрібні снаряди щонайменше для мінометів, аби лупонути по них тут і зараз. Зв’язуєшся з ким потрібно, де ті снаряди є точно, доповідаєш ситуацію, а вони тобі відповідають, що саме зараз підвезти їх не можуть з технічних причин. То машина несправна, то водіїв досвідчених немає, щоб по мінних полях проїхати, то ще щось. А коли ті міни підвозять, то вони вже не актуальні.
– А артилерія у такому випадку хіба не може замість мінометів відпрацювати? Це ж також прерогатива зв’язківців доповісти вчасно артилеристам про виявлення ворога?
– Та не все так просто… Ось дивись: русня щодня посилає свої ДРГ у розвідку боєм. По 2-3-5 осіб. Вони – смертники. Їхнє завдання – спалитися перед нами, щоб ми відкрили по них вогонь. А потім – справа секунд: під**ри вираховують, звідкіля стріляють і відразу відкривають вогонь по нас. Їм на своїх зеків, яких кинули в розвідку, начхати. Вони для них – таке ж м’ясо, як і для нас. Але справу свою виконують завдяки оцим смертникам. Тому наші хлопці не завжди наважуються відкривати вогонь по тих зеках, чи мобіках. І тоді головне, щоб ті розвідники просто нічого не виявили і не передали своєму командуванню. Це тактична ювелірна робота: бачити ворога, але робити все, щоб він не бачив тебе.
– Як вони так швидко й точно вираховують, звідки вогонь ведуть наші хлопці?
-То все – техніка. За кожною такою групою розвідників летить кілька дронів. Буває, й по п’ять. Вони все фіксують. Зі зв’язком у них також зараз все добре, не так, як було раніше. Тож передають координати дуже швидко. Так от, а ми, виходить, ризикуємо дуже нашими артилеристами, коли їх ось так наводимо на виявленого ворога. Бо артилерія не встигне відстрілятися і переміститися на нові позиції. Їх вирахують. Можна і снайперам передавати інформацію про цих смертників, але снайпери не завжди все прострілюють, особливо, якщо деергешники переміщуються посадками.
– То як виходити з таких ситуацій? Не може ж все бути так безнадійно?
– Безнадійність на війні – такий же ворог, як і русня (сміється) Хаймарси дуже допомагають. Вони точні, нищівні, дуже мобільні. Після обстрілу, в них є щонайменше 2-3 хвилини, щоб покинути місце. А це на війні доволі таки багато. Але Хаймарси ми можемо викликати лише на крупну ціль: велике скупчення живої сили, склад БК, штаб. Тут вже все від розвідки залежить. Якщо нам розвідка передала дані «смачних позицій», то ми шукаємо, де поблизу «Химерки» є, щоб їх ефективно залучити.
– Щодо розвідки. Кажуть, перевага на нашому боці. Чи не так?
– Скоріше – так. Але ж наша розвідка напряму залежить від західних партнерів (посміхається). Та ладно, це вже інша історія… Просто пі**ри також у цьому підросли, якщо порівнювати з весною. У них дронів – дуже багато, а дрони зараз змінюють правила війни. Це – факт. Також вони свої глушилки, всілякі РЕБи навчилися використовувати просто над нами. А у нас дрони чи не на вагу золота. За кожен «про**ний» дрон з нас командування добряче питає. Оператори дронів дуже затребувана професія у ЗСУ, але ж і дуже небезпечна. Бо, як я казав уже, пі**ри справжнє полювання на наших операторів відкрили.
– То нас чекає певна війна дронів? І ота ініціатива Президента щодо «армії дронів» – це дійсно стратегічна тема?
– Однозначно. Дрони, безпілотники всілякі – це не просто класна річ на війні. Це необхідність, без якої ми не переможемо. Бо ворог активно використовує проти нас свої дрони.
– У чому ще є нагальна необхідність, окрім дронів?
– Слава Богу, у нас, зв’язківців, все є. Провізії вистачає, харчуємося добре. Теплих речей також не бракує. Всі прилади працюють без нарікань особливих, рації є. Єдине, в чому завжди відчуваємо потребу – це автівки. Вони в умовах фронту – майже як розхідний матеріал, але вкрай необхідний для спільної справи. Буває банально потрібен виїзд мінімум 20 наших хлопців, а виїжджають максимум 12, бо є всього дві машини на цей час у розпорядженні. Хлопці купували собі машини за свої гроші. Спочатку пікапи, потім «вісьмірки», «дев’ятки» – такі, щоб не шкода було втратити. Але ж втрачали, і зараз вже за свої кошти не поспішають купувати. Я теж думаю хоч якусь «дев’ятку» взяти, бо з авто все ж таки набагато зручніше виконувати завдання.
– Кілька запитань наостанок. Якими бачиш найближчі місяці на Донбасі? Що вони будуть важкими – я вже зрозумів. Але хотілось зрозуміти, що про це думають наші хлопці з «нулів»? Бо хто, як не вони, «в темі?». Які в них настрої? Як оцінюють перспективи, чи готові до потужних ворожих штурмів, або ж навпаки – чи готові йти у контрнаступ?
– Найближчі місяці будуть дуже важкими. Ось у мене відпустка закінчується, а пі**ри на нашому напрямку якраз пішли у наступ. Але про якісь песимістичні настрої мова не йде. Хлопці добре розуміють за що та проти кого вони воюють. Якихось ідеальних умов війни не існує, а тому ні в кого немає ніяких ілюзій. Це битва за життя, битва – на смерть.
– Чого найбільше боїшся на війні, окрім смерті?
– Чого боюся? … Напевно, щоб усі ці наші змагання зі смертю, усі наші шалені втрати не були даремними. І справа не у хлопцях з передків, вони не відступлять просто так. Справа у політиках, які можуть щось там самі вирішити, піти на якісь компроміси з ворогом, як це вже бувало, і ось тоді це буде крах нашого бойового духу. Ось цього боюсь.
– Будемо сподіватися, що це інтерв’ю прочитають і наші можновладці. Хай знають, що такі як ти прості хлопці прикривають там, на Донбасі, у тому числі також їхні м’які місця. Але, щоб завершити інтерв’ю на мажорній ноті, останнє запитання: що порадиш тим, хто тільки збирається на війну?
– Головне – бути відвертим із самими собою. Якщо дійсно внутрішньо готовий – вперед. Якщо ні – не лізь у те пекло. А якщо вже поліз – то доведеться до кінця йти. Там дороги назад немає! Тільки – вперед.
– Що ж, наче непогано поговорили. Дякую! Наступного разу, сподіваюсь, поговоримо, коли я приїду до тебе на позиції з камерою і волонтерською допомогою.
- Домовились!
Максим Ніконець
Інтерв’ю надав старший солдат – зв’язківець, которий боронить Батьківщину на Донецькому напрямку.
