Автор Ростислав Кирій
Одним із важливих складових досвіду, який дала українцям ця війна, є усвідомлення крайньої необхідності остаточної декомунізації України.
Наскільки просунувся вперед цей процес? Статистика свідчить, що лідером з демонтажу радянських пам’ятників в Україні є Львівщина. За нею вслід йде Закарпаття.
Але ми пам’ятаємо, що і в 90-ті роки саме Львівщина та Івано-Франківщина були лідерами з демонтажу радянських пам’ятників.
Невже цих монументів, які у наш час стали символами нашого колишнього рабства, радянська влада поставила найбільше на Львівщині? Та ні ж – навпаки – помітно більше їх було на сході й півдні України, і навіть у центрі. І логіка вимагає думати, що лідером з демонтажу радянських пам’ятників мала б бути якась із відповідних областей, де в 90-ті роки було зроблено дуже мало в цьому напрямку. Але не все у нас відбувається так, як вимагає думати логіка.
Кажучи іншими словами, декомунізація останнім часом, якщо її розглядати в цілому по Україні – суттєво загальмувала.
Це помітно навіть за Києвом, над яким височіє промовистий знак рабства України – герб Радянського Союзу – на щиті гігантської статуї, яка уособлює цей же людиноненависницький радянський режим, але зовсім не Україну. І повне невігластво виявляють ті люди, які називають цю статую «Україна-мати», про що я сказав дуже м’яко, позаяк це є просто цинізм, називати «Україною-матір’ю» монстра, що тримає над Україною знак її поневолення.
Про усунення цього знаку з рік тому заговорили депутати Київської міськради. Поговорили й розійшлися, а віз і нині там…
А тим часом ніхто ще не спростував слова Конфуція про те, що знаки і символи правлять світом. І в певному розумінні можна сказати, що радянський герб над Україною та радянський меч, обернутий вістрям до неба – у вигляді перевернутого хреста – це магічні символи поневолення Української держави та народу антихристиянськими політичними силами.
Чому ж у нас загальмувала декомунізація? Хоч, звичайно, цей процес зводиться не винятково до демонтажу радянських монументів, проте загальмувала вона і в інших напрямках.
Тут існують деякі об’єктивні причини і їх потрібно враховувати.
Перше. Значний відсоток активної частини українського суспільства мобілізований для захисту Батьківщини, що зменшує загальний рівень здорової ініціативності в країні.
Друге. Елементарний брак мізених коштів для перейменування сільських вулиць із радянськими назвами. Адже вулиці мало перейменувати формально – потрібно змінити й таблички на будинках.
Сільських рад тепер не існує, а населені пункти, які є центрами ОТГ, схильні вирішувати в першу чергу власні проблеми, позаяк тут діє загальний принцип: «своя сорочка ближче до тіла». Як називаються вулиці в деяких селах ОТГ – про це більшість депутатів ОТГ навіть уявлення не мають, позаяк живуть вони в місті чи в селищі.
Третє. Багато громадян України, зокрема і влада, переконані, що в першу чергу Україну слід позбавити всіляких слідів російської колоніальної культури царського періоду, а шкідливість радянської субкультурної спадщини, зокрема радянських пам’яток, вони схильні недооцінювати.
Цей фактор можна було б назвати «суб’єктивним», якби не його масовість.
Помилка тут полягає у тому, що люди не сповна належно усвідомлюють історичні реалії. В історії України існували два періоди залежності від тієї ж Росії – період царський і період радянський. І якщо найгіршим боком царського періоду була українофобія на рівні влади та законодавства. То найгіршим боком радянського періоду був геноцид українців, який знайшов своє втілення в організації Голодомору, в катівнях НКВД, де загинули сотні тисяч українців, в концтаборах Сибіру, куди засилали переважно українців, в Чорнобильські катастрофі, яка, як свідчать причини її виникнення, які полягають в ризикованому технічному експерименті, була мега-терактом проти України штучно організованим з боку певних представників московської влади.
Сучасна російська влада робить вигляд, що не існувало Жовтневої революції, що для неї немає жодної різниці між Сталіном і російським царем. Насправді різниця для неї є – орієнтується вона в своїй політиці на Сталіна.
Для нас ця різниця також існує, але в зовсім іншому плані – будь-який цар був ворогом української культури, української мови, проте його ставлення до українців було порівняно людяним, якщо не брати до уваги Петра Першого та Катерини Другої і в деякій мірі Миколи Першого, які становлять виняток. А Сталін намагався винищити українців як народ – винищити наполовину чи навіть на дві третини.
Наскільки відомо із конфіденційних джерел, Сталін у 1931 році підписав наказ вивезти всіх українців до Сибіру. І цей наказ не був виконаним лише тому, що Сталіну пояснили – на цю справу СССР не має достатньо ешелонів і не зможе їх збудувати в найближчі десять років. До часткового виконання цього пекельного плану Сталін повернувся у 1947 році.
Отож, радянський герб на статуї, яка височіє над Києвом, уособлюючи Радянський Союз, це щось значно гірше за ворожий нам герб царської Російської імперії – це символ винищення українців як нації.
Ще раз нагадаю – сучасна Росія оголошує себе спадкоємцем царської Росії, і Радянського Союзу. При цьому йдеться не лише про матеріальну спадщину. Таким чином путінізм намагається синкретично поєднати в собі несумісні між собою православ’я царської Росії, та атеїзм Радянського Союзу – з усією відповідною символікою.
Сам той факт, що за тридцять один з половиною рік Незалежності наша влада неспромоглася демонтувати статую, яка уособлює СССР – найвищу статую в Європі, свідчить про неспроможність кожного із президентів України провести декомунізацію на належному рівні. Це все одно, що раб, який отримав волю, продовжує носити у себе на шиї рабський нашийник із клеймом рабовласника та вотивне зображення того кия, яким рабовласник не раз лупцював його по ребрах.
Гальмування процесів декомунізації – явище шкідливе, позаяк залізо слід кувати, доки воно гаряче. І жодна проблема не вирішується так довго, як проблема почасти відкладена в довгий ящик.
На щастя, це гальмування не буде тривати надто довго – остаточна декомунізація буде тією тріумфальною роботою, яка на повну силу розпочнеться лише разом із закінченням війни – разом з демократичною зміною влади – розпочнеться замість святкування перемоги. Адже перемога над Росією у цій війні – вона буде лише половиною нашої перемоги, якщо ми не випалимо розпеченим залізом із нашої землі усі сліди панування кремля над нашим народом.
