Звісно, ідея створення нічної бібліотеки належала мені. Я й втілював усе в життя. Орендував приміщення в центрі. Син зробив мені книжкові шафи.
– Тату, тобі це потрібно? – запитав.
– Так, – відповів я.
Йому цього було достатньо.
Книжки зніс з домашньої бібліотеки. Цьому зраділа дружина.
– Хоч менше пилюки буде, – сказала.
Нормальні люди вночі сплять. Але хто сказав, що нормальними є ті, які читають книжки?
Першої ночі в моїй бібліотеці нікого не було, хоча напередодні газета опублікувала повідомлення про це. Я чесно досидів до шостої ранку, перечитуючи Белля, і пішов додому.
– Не маєш куди витрачати грошей, – сказала дружина. Вона мала на увазі платню за оренду приміщення.
Наступної ночі прийшло подружжя С. Я знав їх. Йому було вже за п’ятдесят. Він працював інженером на нашому хімзаводі. Загинув років двадцять тому. Стався вибух у лабораторії. Взагалі-то дружина була молодшою від нього, але зараз виглядала набагато старшою. Інженера зацікавив Павло Загребельний, вона працювала вчителькою і перечитувала Макаренка.
Посиділи десь до години другої ночі й пішли, не перемовившись зі мною жодним словом. Я не образився. Все-таки різні світи. До того ж, я не люблю першим розпочинати розмову.
Вже над ранок завітав колишній прокурор міста. Навряд чи хтось здогадується, що він раніше працював у цій грізній структурі. Його цікавили детективи. Я їх не люблю, тому ні вдома, ні в нічній бібліотеці цієї макулатури не було.
Старий прокурор похнюплено обдивився полиці, не знайшов потрібного і пішов. До речі, я й досі не знаю, він живий чи помер.
Газетне оголошення про нічну бібліотеку не дало бажаних результатів. Чи то люди газет не читають, чи не звернули увагу на надруковане дрібним шрифтом, чи їх не зацікавила така чудасія, як нічна бібліотека. Вони і вдень книжок не читають, не те що вночі.
Але безпровідне радіо працює швидше й якісніше, ніж газетні оголошення. Доволі скоро моя нічна бібліотека стала місцем зустрічі багатьох людей – як мертвих, так і живих. Мертві здебільшого мовчали, бо вже й так наговорились за життя. Живі ж у їхніх очах виглядали смішними. З того світу краще розумієш, хто має клепку в голові, а в кого вона відсутня.
З часом від читання книжок перейшли до дискусій. Не обов’язково говорили про прочитане. Тем, які хвилювали кожного, вистачало.
До нас стали приїжджати люди із інших міст. А потім завітав один український письменник, прізвище якого настільки відоме, що не хочу про нього згадувати.
Звичайно, я хотів запросити до розмови Генріха Белля, але на той час він був у іншій галактиці й на всі телефонні дзвінки операторка байдужим голосом відповідала: “Абонент знаходиться поза зоною досяжності”.
Я знав, що рано чи пізно це мало закінчитись, і коли я прокинувся, зрозумів, що мої фантазії органічно вплелись у сон.
Того ж дня в газеті я прочитав, що в місті відчинила свої двері нічна бібліотека. Вона знаходилась у тому ж приміщенні, що я винаймав уві сні. Зустріч з Генріхом Беллем була запланована на завтра о третій ночі.
Анатолій ВЛАСЮК
27 вересня 2018 року
(Зі збірки оповідань і новел “Кохання починається з кави”)