Віктор Кирій
1. Чи малював Леонардо Юду із себе?
У своїх записах Леонардо зауважує, що видатному художнику краще не залишати своїх зображень – тим загадковішою буде його постать для сучасників і нащадків.
І справді, жодного достовірного автопортрета Леонардо науці у наш час – не відомо…
У Королівській бібліотеці Турину знаходиться славнозвісний автопортрет Леонардо да Вінчі – він цілком слушно вважається вершинним твором графічного мистецтва, а водночас – еталоном графічної манери великого флорентійця. Тут рівень мистецтва є кращим свідченням автентичності твору і не має жодного значення та обставина, що цей портрет виявили за обставин, які можна назвати загадковими. Принаймні, залишається невідомим, як цей малюнок потрапив у ХІХ ст. до колекції Джованні Вольпато, останній подарував його королю Савойському Карлу Альберту як «автопортрет Леонардо».
Невдовзі після цього мистецтвознавці кмітливо помітили, що цей «автопортрет» досить є подібним до обличчя Платона, яким його зобразив Рафаель на фресці «Афінська школа». З того часу і виникла легенда про те, що Рафаель наділив свій образ Платона рисами Леонардо да Вінчі. Дійшло до того, що у наш час окремі мистецтвознавці посилаються на цю легенду як на «доказ» того, що Туринський портрет Леонардо є його автопортретом.
Тим часом Джоржо Вазарі про це не згадує, він пише, що Рафаель в «Афінській школі» зобразив герцога Мантуанського Фредеріго ІІ та свого дядька Браманте, а також – себе самого. Про решту відповідностей – він не знає. Отож, жодних доказів гіпотетичної ідентифікації Туринського портрету Леонардо – немає. Відповідно – у наш час окремі дослідники (зокрема, корифей мистецтвознавства П’єтро Марані) не погоджуються із нею, вважаючи, що нібито цей малюнок є ескізом голови Апостола до «Тайної вечері». Але ці дослідники не ставлять перед собою завдання з’ясувати, з якої історичної особи намальований цей ескіз. А тим часом це питання не є другорядним, позаяк Леонардо не обділяв цю історичну постать своєю увагою, про що свідчить ціла серія його малюнків та карикатур, об’єктом яких вона стала.
Карикатури на себе людям малювати не властиво, а відтак – версія про туринський «автопортрет» виявляє свою цілковиту неспроможність. Це тим більше, що саме із цієї особи Леонардо намалював обличчя Юди Іскаріота для «Тайної вечері».
Ви десь бачили художника, який би малював свій автопортрет у вигляді Юди-Зрадника? Така річ немислима навіть для художника-комуніста, а Леонардо був християнином, причому жив у добу, коли Юда Іскаріот вважався трохи гіршим за диявола. Якщо художник малює обличчя певної особи у вигляді Юди-Христопродавця, це означає, що його ставлення до неї не є позитивним (м’яко кажучи).
Леонардо явно недолюблює цю історичну постать, але у Туринському портреті віддає їй належне – з нього є добре помітним, що це – видатна людина, хоч при цьому – сувора, гнівлива, безкомпромісна і навіть у певній мірі – мізантропічна.
2. «Афінська школа» Рафаеля
Як бачимо, ставлення до цієї історичної особи з боку Леонардо і Рафаеля – було діаметрально протилежним. Мало того, що Рафаель зобразив її у вигляді найбільш видатного філософа античності – він ще й зробив Платона центром композиції. Щоправда – разом із Аристотелем. Але Аристотель тут вказує рукою на землю, а Платон – на небо. Очевидно, Рафаель читав Платона, або ж чув від когось, що цей язичницький філософ був єдиним, хто залишив у своєму творі концепцію Єдиного Бога як творця язичницьких богів. Ця концепція викладена Платоном у «Тімеї». Саме тому книга, яку тримає у руках рафаелівський Платон, має назву: «Тімей». Тоді як книга у руках рафаелівського Аристотеля має назву: «Етика» (те й інше – зауважив навіть Вазарі, який проте не пояснив значення цих книг в «Афінській школі»).
Одним словом, уся «Афінська школа» була задумана таким чином, щоб слугувати прославі тієї особи, яка вказує пальцем на небо у вигляді Платона.
Ось чому Рафаель звертається до античного сюжету – у його фресці «Диспут» центром є Христос, а замовникові було потрібно також і таку фреску, де замовник сам був би центром…
Враховуючи сказане, можна припустити, що задум «Афінської школи» виник у розмові між трьома особами: між Папою Юлієм ІІ (замовником), його головним архітектором Донато Браманте та самим Рафаелем – племінником останнього.
Буде цікавим з’ясувати також, кого Рафаель намалював в «Афінській школі» у вигляді Аристотеля.
Платон (Папа Юлій ІІ) тут зображений у плащі того ж відтінку червоного кольору, який бачимо у верхній частині герба Юлія ІІ. Нижня частина цього герба вирізняється м’яким синім кольором, на якому розміщено золоте зображення дуба.
Кольори одягу Аристотеля: водянисто-синій і золотистий. Випливає висновок, що тут також йдеться про одного із представників роду делла Ровере. Судячи за рисами обличчя, це міг бути єдиний рідний брат Юлія ІІ – герцог ді Сора, кондотьєр Джованні Делла Ровере. На час створення фрески вже минуло десять років від його смерті. Проте зберігся примітивний портрет герцога, завдяки якому Рафаель отримав уявлення про його риси обличчя: римський ніс, випуклі очі, дуже коротка відстань між носом і вустами, нижня щелепа, яка випинається вперед. Ось вам і антитеза між Платоном, який думає про Небесне і Аристотелем, зацікавленим винятково земними речами.
Папа Юлій ІІ (Джуліано делла Ровере) був одним із найбільш видатних понтифіків за всю історію папства і найбільш видатним Папою-меценатом. У певній мірі його можна вважати також консультантом Рафаеля та Мікеланджело у питаннях сюжетних нюансів створених ними фресок на його замовлення (у свій час Джуліано делла Ровере отримав блискучу освіту в університеті Перуджі).
Честолюбство цього Папи не обмежувалося його саном – він хотів значно більшого – хотів залишитися у віках неповторним, неперевершеним. Можна сказати, що у його характері було щось від єгипетських фараонів та римських імператорів.
«Афінську школу» Рафаель закінчив 1511 року. Наступного року він розпочав портрет Юлія ІІ. Папа тут виглядає вже далеко не таким енергійним, як на згаданій фресці та на туринському портреті Леонардо – до смерті йому залишається кілька місяців. Проте риси обличчя – ті ж самі. Причому офіційний портрет Юлія ІІ є ще ближчим до малюнка Леонардо, аніж до рафаелівського Платона…
А водночас слід пам’ятати, що на графічному профільному портреті Леонардо, який належить творчості одного із учнів великого флорентійця (можливо, Больтрафіо), наявні значні антропологічні відмінності у порівнянні із туринським «автопортретом» (спільною із них є лише лисувате чоло).
3. Ворожнеча Флоренції з кланом Ровере
За що ж так не любив Юлія ІІ Леонардо? Щоб дати відповідь на це запитання, звернемося до історичних подій.
Леонардо народився у містечку Вінчі поблизу Флоренції. Коли Леонардо виповнилося 17 років, він разом із батьком переселився до Флоренції. Практично, це було його рідне місто – об’єкт його місцевого патріотизму – такого характерного для італійців відповідної доби, а особливо – для флорентійців, які пишалися своїм республіканським управлінням. Як і Венеція, Флоренція була містом-державою (аж до 1532 р.). Тут жили і живуть до нашого часу нащадки давніх етрусків – народу античної доби із найбільш розвинутою культурою на Апеннінах. Практично усі тосканці відчувають свою окремішність, а флорентійці – тим більше.
У Флоренції народився найбільший поет Середньовіччя Данте Аліг’єрі (а другий вслід за ним – Франческо Петрарка – також є тосканцем), з Флоренцією пов’язане становлення як художників інших двох геніальних тосканців – Леонардо і Мікеланджело, які разом із Рафаелем займають вершину світового мистецтва усіх часів і народів. Тосканцем був і Галілей. У Флоренції народився також кращий скульптор Кватроченто – Донателло…
За своєю ментальністю флорентійці доби Ренесансу нагадували рій бджіл, а у буремні хвилини – осине гніздо… У 1475 році Папа Сікст ІV (Франческо делла Ровере) призначив архиєпископом Пізи свого приятеля Франческо Сальвіаті. Флоренція не визнала цього призначення, позаяк відповідний сан традиційно закріплювався за представниками місцевих аристократів Медічі, які організували саботаж Сальвіаті. Той у свою чергу організував змову проти Медічі та гофалоньєра Чезаре Петруччі, що їх підтримував (1478 р.). Петруччі розкрив змову і повісив архиєпископа Пізи. Розпочалася двохрічна війна Флоренції проти Папи, під час якої все місто було відлучене від Церкви (зокрема, і мессер Леонардо). Природно, що рід делла Ровере став після цього ненависним для флорентійців.
Папа Сікст VІ помер 1484 року. Після нього найбільш видатним представником його роду залишався кардинал Джуліано делла Ровере (майбутній Юлій ІІ), який обіймав посади єпископа восьми єпархій. І, хоч Папою по смерті Сікста став Інокентій VІІ, Джуліано вважався найбільш перспективним папабілем (вдаючись до сучасної термінології). Інакше кажучи, його розглядали як найбільш вірогідного наступного Папу. Природня річ, флорентійці не бажали такого розвитку подій, а особливо – Медічі. І, хоч Леонардо переїхав на службу до герцога Сфорца – до Мілану, проте він, очевидно, відчував себе патріотом Флоренції і саме цим пояснюється та обставина, що у вигляді Юди-Зрадника художник зобразив на фресці «Тайна вечеря» карикатуру на кардинала Джуліано делла Ровере, яку, врешті, належно ідентифікувати було не так легко, позаяк характерні риси Джуліано художник перебільшує навіть у порівнянні з ескізом.
Але ймовірно, що основну частину своїх численних графічних карикатур на Юлія ІІ, зокрема ті, які відорбажають негативні риси характеру цього Папи, відомі за життєписом Мікеланджело (скупість, гнівливість, тощо), Леонардо намалював уже значно пізніше – для цього у нього трапилася ще одна підстава…
4. Ворожнеча кланів Борджа і Ровере
Настав 1502 р., Ніколо Макіавелі вмовляє Леонардо найнятися на службу до герцога Валантинуа Чезаре Борджа – відомого авантюриста, одного із двох кращих полководців своєї доби (разом з Гонсало Кордобою), сина скандального понтифіка Александра VІ.
Свого часу сімейство Борджа та Джуліано делла Ровере відверто ворогували, позаяк Александр Борджа шляхом підкупу обійшов Джуліано на конклаві 1492 р. Але через чотири роки вороги помирилися. Так тривало до смерті Александра Борджа, а вірніше – до 1 листопада 1503 р., коли, скориставшись хворобою Чезаре Борджа, Джуліано делла Ровере отримав перемогу на конклаві. Того ж дня він сказав: «Я забороняю під страхом відлучення від Церкви говорити і думати про Борджа. Його ймення та пам’ять повинні бути забуті…».
Додаткову підставу для такої ненависті до роду Борджа новообраному Папі надав Чезаре Борджа, який із військом у грудні 1502 р. захопив родове володіння делла Ровере – місто Сенігаллія та вигнав звідти вдову Джованні делла Ровере і його дітей, зокрема 12-річного сина – Франческо Марія – улюбленого племінника Юлія ІІ.
Наступного (1504) року після свого обрання Папа наказав арештувати слугу кардинала-небіжчика Мікьєля – Асквініо Колередо, який у тюрмі під тортурами зізнався, що отруїв кардинала на замовлення сімейства Борджа. Важко сказати, наскільки об’єктивним було це визнання, проте для Юлія ІІ цього було достатньо, щоб спочатку звільнити від присяги всі міста, що опинилися у володінні герцога Валентинуа, а згодом заарештувати Чезаре Борджа та ув’язнити його в Остії, позаяк той відмовився зректися влади над Романьєю. Щоправда, Папа обіцяв його звільнити, як тільки солдати Борджа залишать захоплені замки у Папській області. Герцог Валантинуа виконав умову та зрікся влади і на початку квітня 1504 р. Юлій ІІ наказав його випустити на волю…
Як бачимо, у цей період Леонардо та Папа Юлій ІІ, так би мовити, «воювали по різні боки барикад». Чезаре Борджа був не лише талановитим полководцем – він вирізнявся своїм інтелектом, отож, надзвичайно високо цінував Леонардо як військового інженера, розуміючи, що рівних йому у цілому світі не знайдеться. Порушення перемир’я з боку Юлія ІІ Чезаре і Леонардо сприйняли як «підступність», яка руйнує їхні далекосяжні життєві плани. Згодом Гонсало Кордоба запропонував Чезаре військовий союз, який мав блискучу перспективу. Але Юлій ІІ звернувся з листом до Фердинанда та Ізабелли – королів Іспанії – і ті, аби догодити Папі, змусили Кордобу заарештувати Чезаре…
5. Дубове листя із жолудями
На мою думку, дуже вагомим доказом слушності моєї версії про те, що значна частина карикатур Леонардо являють собою інвективи в бік Джуліано делла Ровере, є та із них де цей Папа зображений серед власного оточення у вінку із дубового листя із жолудями. Прізвище «Rovere» має значення «дуб». Саме тому шляхетським гербом роду делла Ровере був золотий дуб із листям та жолудями на синьому щиті.
Ця інтерпретація не має жодної логічної альтернативи, позаяк вінки із дуба у добу Відродження не виготовлялися. Такими вінками у давньому Римі нагороджували воїнів, яким пощастило убити ворога, рятуючи життя співвітчизника. З того часу такі вінки вийшли зі вжитку – на відміну від вінків лаврових та вінків із мирту.
Окрім того: профіль Юлія ІІ на цій карикатурі Леонардо є цілком ідентичним до профілю Юлія ІІ на відомій фресці Рафаеля «Вигнання Геліодора із храму» (не рахуючи незначну різницю в куті обзору обличчя Папи).
Ця карикатура може свідчити про те, що вона була намальованою на замовлення Чезаре Борджа, який ненавидів не лише Юлія ІІ, але і його оточення. Думаю, що Чезаре замовив у Леонардо цілу серію картин олійними фарбами, які б висміювали Юлія ІІ. Чезаре був інтелектуалом практичного спрямування і чудово розумів, що високе мистецтво, помножене на сатиру, може знищити авторитет політика будь-якого рівня. Дещо пізніше руйнівну силу влучної сатири, яка може становити небезпеку для політиків, показав у своїх творах Аретіно. Але Чезаре раніше за нього збагнув політичну перспективу цього виду діяльності.
Ідентифікувати оточення Юлія ІІ, зображене на карикатурі, зараз є важко. Можна лише з певною часткою ймовірності стверджувати, що особа за спиною у Папи, яка має перев’язану хусткою голову – один із наближених до Юлія ІІ кардиналів. На це вказує чернеча зачіска, краї якої виглядають на чолі. Судячи за зовнішністю, це може бути кардинал Френческо Содеріні (1453 – 1524). Хоч його портретів не збереглося, проте є дуже ймовірним, що Франческо Содеріні був схожим на свого рідного брата П’єтро Содеріні (1452 – 1522), гофалоньєра Флоренції, чия зовнішність виглядає відповідною до цієї карикатури.
Про те, що дана карикатура була задумана як ескіз для картини, свідчить ретельний малюнок Леонардо з натури дубової гілки із жолудями. Такі детальні замальовки фрагментів рослинної природи художник, як правило, робив для своїх майбутніх картин. Скажімо, чудовий ескіз лілей для картини «Благовіщення».
Серед карикатур Леонардо на Юлія ІІ є одна парна, де Юлій ІІ тримає в обіймах молоду жінку (цю жінку окремі дослідники намагаються видати за юнака, а самого Юлія ІІ – за Леонардо, безпідставно приписуючи останньому моральний мазохізм). Очевидно, зазначена молода жінка – молода римлянка Лукреція Норманні, яка 1483 р. народила позашлюбну дочку Феліче (її зобразив Рафаель на фресці «Месса у Больсені»). Батько Феліче – кардинал Джуліано делла Ровере (Юлій ІІ), який фактично це визнав офіційно.
До речі, на багатьох карикатурах Леонардо бачимо Юлія ІІ без бороди та волосся на голові. Цей Папа носив бороду та довге волосся лише протягом восьми місяців (1511 – 1512 рр.).
Судячи за анатомічними деталями, графічний портрет Юлія ІІ Леонардо малював з натури. Очевидно, Папа замовив свій портрет художнику на початку 1512 р. У цей час Леонардо перебував на службі у Мілані, займався гідротехнічними роботами, завдяки чому мав вдосталь свободи, позаяк ніхто не міг об’єктивно оцінити затрачений ним час на виконання завдань герцога. Завдячуючи цим обставинам, Леонардо у цей період посилено займається анатомією. Папа ж – приділяє велику увагу мистецтву, яке має обезсмертити його ймення. У цей час Рафаель та Мікеланджело працюють над папськими фресками, окрім того, Юлій ІІ замовляє Рафаелю свій портрет (Лондонська національна галерея). На цьому портреті Папа має бороду, але вуса – виголені. Те ж саме – на Туринському портреті Леонардо, який ми звикли вважати автопортретом художника.
Мистецтвознавцям мало б видаватися дивним, що Юлій ІІ, який був наділеним відмінним художнім смаком, та феноменальною цілеспрямованістю, не зробив жодної спроби залучити Леонардо до «надважливої» справи увіковічення своєї особи.
Очевидно, така спроба, все ж, була, але вона не залишила по собі історичних свідчень – за винятком графічного портрету Юлія ІІ, адже до створення портрету олійними фарбами – справа не дійшла, очевидно – через смерть Папи (в лютому 1513 р.).
Звичайно, для багатьох шанувальників таланту Леонардо да Вінчі стане розчаруванням з’ясування тієї обставини, що славнозвісний туринський «автопортрет» художника виявився портретом Юлія ІІ. Буде розчаруванням це і для багатьох мистецтвознавців, які все ще вбачають у фресковому образі рафаелівського Платона «портрет Леонардо», хоч давно уже мали б здогадатися, хто насправді слугував пластичним прототипом цього Платона. Але одна річ – дивитися, а інша – бачити. Одна річ – аналізувати неупереджено, а інша – пристосовувати власні роздуми до усталених штампів…
Читайте також статтю В. Кирія “ПРО ТЕ, ЯК РОСІЙСЬКІ УЧЕНІ ФАЛЬСИФІКУВАЛИ ВИТОКИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ВЛАСНУ КОРИСТЬ”: https://ukrvisty.pro/istoriia-i-narodoznavstvo/pro-te-yak-rosiyski-ucheni-falsyfikuvaly-vytoky-davnoruskoyi-derzhavnosti-na-vlasnu-koryst.html“
