Михайло Сікора
Післямова до книги Віктора Кирія «Київ та Плісненськ – у скандинавських писемних пам’ятках Середньовіччя», Дрогобич, «Посвіт», 2022
Праця Віктора Кирія [https://uk.wikipedia.org/wiki/Віктор_Кирій], яку тримає у руках читач, вийшла у світ у буремні дні нашої справді Вітчизняної війни із російським окупантом. І це – не випадковий збіг.
Так, ми маємо допомагати армії. Так, ми маємо допомагати біженцям – це другий наш фронт, але ще є фронт і третій, тому, що кремлівський монстр воює з нами не лише ракетами, снарядами, бомбами та кулями, але й засобами дезінформації. І воєнні дії на цьому фронті розпочалися не нинішнього 2022 року і навіть не в 2014 році, а значно раніше.
Щоб протистояти воргові, українці створили інформаційний Центр протидії дезінформації, який проводить моніторинг шквалу брехні, що виливається в світовий інформаційний потік із кремлівських ЗМІ, й спростовує цю брехню, наводячи реальні факти. Адже брехні можна протидіяти лише правдою.
Проте Центр протидії дезінформації не охоплює увесь діапазон сфери омани, яку російська пропаганда створювала впродовж багатьох десятиріч. Фундаментальні положення цієї дезінформації, які мають безпосередній стосунок до геополітики, які лягли в основу ідеології «русскаво міра», напрацьовувалися ще у радянську добу. І, на жаль, у цьому напрацюванні брало участь чимало українських радянських істориків, які чомусь не переглянули належним чином у часи Незалежності сумнівні результати, отримані внаслідок ідеологічного замовлення. Можливо, для цього потрібно було провести на державному рівні декомунізацію науки – люстрацію радянських історієзнавчих ідей, які розходяться із реаліями і працюють на «русскій мір».
Читач, очевидно, пам’ятає, як диктатор країни-загарбника нещодавно виступив із заявою: «Ми воюємо на власній території». Українці чудово розуміють, що це – маразм, абсурд, божевілля і таке інше. Але московський диктатор говорить це не для українців, і навіть – не для московитів, більшість яких давно знають цю, так би мовити, гіпотезу, яка стала наріжним каменем ідеології «русскава міра». Це він говорить для народів Європи, США та решти цивілізованого світу, які не можуть розуміти відповідних речей на належному рівні. А розуміти цього вони не можуть із тієї причини, що кремлівська пропаганда не шкодувала коштів, аби підвести під власний маразм наукову основу. Трагічним є те, що цю наукову основу визнають відповідною історичним реаліям не лише пострадянські українські історки, але й історики скандинавські, а вслід за ними – цілий науковий світ. Це направду є трагічним, позаяк ця наукова основа «шита білими нитками», але її розробляла радянська наука фундаментальним чином (якщо тільки такий вислів взагалі може бути прийнятним для фальсифікату) і їй пощастило переконати Захід у тому, що «тут все доведено», позаяк Захід не знає на глибинному рівні історії й історичної географії України та Росії.
У підсумку московити малюють мапу Київської Русі ІХ ст. таким чином, що за її межами опиняється вся Україна, а її ареалом показане Новгородське князівство, яке оголошується «Колискою Київської Русі». Вся Україна оголошується «колонією», у яку тимчасово було перенесено столичний центр Росії. На цій підставі кремлівський диктатор заявляє, що Україна, мовляв, відвічно була провінцією Росії – від самого початку її існування.
Цей ідеологічний «Карфаген» рано чи пізно – слід було зруйнувати. І це зробив своєю книгою Віктор Кирій.
Віктор Кирій належить до тих дослідників, яким пощастило чимало сягнути у царині відкриттів зовсім нових для нашого часу історичних реалій. Спектр його наукових зацікавлень досить широкий – від осмислення сучасного політичного процесу – до ентногенезу найбільш ранніх цивілізацій. У своїй праці дослідник залучає низку найрізноманітніших дисциплін: порівняльну археологію, порівняльне мовознавство, писемні історичні джерела, антропологію, фольклорні джерела, пов’язані із давніми культурами, релігієзнавство тощо. Свого часу йому пощастило дослідити на мовознавчому матеріалі процес колонізації території сучасної Росії нашими предками, які, відповідно до візантійських джерел, заклали там свої фортеці з військовою залогою для збору данини. З цих фортець постали згодом перші російські міста доби Середньовіччя. Але це сталося набагато пізніше за формування державності в межах Руси-України та виникнення трьох праукраїнських монархій із центрами у Галичі, Плісненську й Києві.
Віктор Кирій доводить у своїх наукових працях, що не існувало кардинальної зміни населення України впродовж тисячоліть – попри зміну археологічних культур. Тут з давніх давен – із доби енеоліту – мешкало кілька етносів, дещо відмінних за своєю антропологією, які частково й поступово змішувалися поміж собою і всі вони є предками сучасних українців. Цей же автор доводить на письмових, мовних і антропологічних джерелах, що готи, які населяли Україну у 5-му столітті (населення Черняхівської археологічної культури), являли собою автохтонний північно-фракійський етнос, частково змішаний із германським плем’ям гепідів. Для істориків, погано обізнаних із історичними джерелами відповідної доби, це здається плодом фантазії, але факт полягає у тому, що давні історики не фантазували на предмет визначення сучасних для них народностей і в тому, що вони одностайно вважають готів фракійцями.
Коли у радянську добу археологи почали розкопувати давній Галич, вони з’ясували, що його культурний шар становить 8 метрів. Коли ж виявили поховання мешканців Галича у нижніх його шарах, з’ясувалося, що в антропологічному стосунку черепи цих людей жодним чином не відрізнялися від населення України скіфської та доскіфської доби. А позаяк ці дані руйнували скіфську теорію радянських та російських учених царської доби, їх вирішили засекретити. Антропологічний матеріал розкопок вивезли до Москви, де він зник безслідно. Цей науковий вандалізм можна порівняти зі знищенням поховань видатних діячів історії України, що послідовно чинив радянський уряд.
У наш час багато культурологів та звичайних українців говорять про те, скільки культурних вартостей украла Росія в України – мелодій, художників, композиторів, письменників. Все це, звичайно, є правдою, і таке питання слід піднімати, проте варто насамперед пам’ятати, що Росія вкрала в України значно більше – її давню історію. Неможливо сказати, щоб ця крадіжка була такою вже очевидною для тих, хто дивиться на Східну Європу із Америки та Європи Західної. Не є очевидною вона й для більшості українців, які вивчали історію за радянськими підручниками та за підручниками пострадянської доби. Свого часу наш найбільш видатний поет Тарас Шевченко попереджав про таку ситуацію пророчим словом:
…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в вогні
Її окраденую збудять.
Приспати народ можна у різний спосіб: сфальсифікувавши його історію, від’єднавши його від джерел правдивої інформації, сховавши від нього невтішні статистичні дані, запевнивши його, що його ведуть правильно вибраним шляхом, і він рухається до великого майбутнього, долаючи тимчасові труднощі.
Коли наш народ починають заколисувати, завжди слід очікувати, що невдовзі його збудять у вогні. Так було 1986 року, так сталося і 2022-го. Голодомор 1932-33 рр. – це не була якась випадковість – це був геноцид українців, який помітно перевершував Голокост за своїми масштабами. Чорнобиль також не був випадковою аварією – катастрофа виникла в результаті експерименту, що засвідчують офіційні дані. Хто був ініціатором цього експерименту – невідомо до нашого часу. Настав 2022 рік і знову геноцид українців повторюється.
Але ця війна змусить нас згуртуватися – змусить нас зрозуміти нарешті, що не випадково хтось хоче стерти з лиця землі саме нашу країну, саме наш народ – якщо саме нас, то ми таки чогось вартуємо, ми таки маємо велику внутрішню перспективу.
Ми переможемо і переможемо ми не лише зовнішнього, але й внутрішнього ворога, без допомоги якого кремлівський демон не наважився б розпочати цю війну.
Ми відновимо свою історію – такою, якою вона була. Це вже буде не історія, заснована винятково на легендах, запозичених із літописів Новгородського ізводу, але історія глибоко наукова, заснована на фактах, на історичних пластах, на сукупності неупереджених письмових джерел. Цю історію ми покажемо цілому світові, а насамперед – нашим школярам і студентам. А заодно – покажемо цілому науковому світові масштаби наукової фальсифікації – з боку нашого не доброго північного сусіда.
Все таємне стане колись явним. І ця книга про історичну роль Плісненська, яка була приписана російській Ладозі – важливий камінь у реконструкції нашої історії. Можливо, її справжнє значення для науки та для державних інтересів України буде оцінено не відразу належним чином, адже наразі війна продовжується й доля України вирішується насамперед на полі бою. Крім того – щоб ця книга стала набутком європейської науки, потрібен час на її професійні переклади та на їхні публікації. Але не ставлять світильника під глечик і місто, яке стоїть на горі – помітне кожному. Так і ця книга має відіграти свою важливу позитивну роль, ставши у певному розумінні однією із віх майбутнього Ренесансу міжнародного політичного значення Українського народу.
Читайте також статтю В. Кирія “ПРО ТЕ, ЯК РОСІЙСЬКІ УЧЕНІ ФАЛЬСИФІКУВАЛИ ВИТОКИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ВЛАСНУ КОРИСТЬ”: “https://ukrvisty.pro/istoriia-i-narodoznavstvo/pro-te-yak-rosiyski-ucheni-falsyfikuvaly-vytoky-davnoruskoyi-derzhavnosti-na-vlasnu-koryst.html“
