Віктор Кирій
Якщо судити за поемою Байрона «Мазепа», опублікованою 1819 р., на початку ХІХ ст., у Західній Європі існувала традиція, відповідно до якої три царства Великої Скіфії, про які розповідає античний автор Геродот з Галікарнасу у своїй «Історії», вважалися первинною формою української державності.
Подібної думки дотримувався російський історик Д. Іловайський, який вважав скіфів (самоназва «сколоти») «слов’янами». Проте останній вирішив перемістити їхню прабатьківщину в межиріччя Сирдар’ї та Амудар’ї.
З цього віртуального переміщення й знайшла свій початок глибоко помилкова етнологічна концепція «ірансько-номадського» походження сколотів у російській та пізніше – у радянській науці.
Щоб надати цій концепції правдоподібності, радянська Академія наук свого часу вирішила не шукати загальнонаукового узгодження етнологічних теорій, які мають стати панівними. Кажучи інакше: якщо висновки «фундаментальних» досліджень мовознавців, текстологів чи археологів вступають у суперечність із висновками антропологів, то перші з них не мали піддаватися сумніву, а другі – мали замовчуватися. Адже антропологічний матеріал у найменшій мірі надається для наукових спекуляцій.
А тим часом антропологічний матеріал (добре відомий радянській науці) незаперечно свідчить, що принаймні сколоти лісостепової смуги були не іранськими зайдами із Середньої Азії, але місцевими автохтонами, предки яких мешкали на території сучасної України у добу бронзи.
Про це пише російський радянський антрополог Т. С. Кондукторова, автор наукової монографії «Антропологія давнього населення України» (М., 1972), про що читаємо у відомій праці корифея української антропології Сергія Сегеди: «На підставі порівняльного аналізу Т. Кондукторова дійшла висновку, що за основними рисами фізичної будови скіфи Північного Причорномор’я дуже близькі до своїх попередників на цих теренах – племен доби пізньої бронзи» [Сегеда. с. 347].
Подібного висновку дійшла й найбільш авторитетний російський антрополог радянської доби – академік РАН – Тетяна Алєксєєва, яка пише: «Антропологічно поляни виявляють разючу схожість із населенням черняхівської культури. У свою чергу, черняхівці антропологічно близькі до скіфів смуги лісостепу. Ті незначні відмінності, які наявні між полянами та черняхівцями, між останніми та скіфами, пояснюються епохальними змінами, тобто характером біологічного розвитку типу в часі» [Алєксєєва, с. 62].
Як бачимо, антропологами достеменно встановлено, що принаймні предки одного із українських племен давньоруської доби (полян – населення Середньої Наддніпрянщини) мешкали на праукраїнських землях ще в добу бронзи й були водночас предками місцевих сколотів, яких греки називали «скіфами».
А тим часом антропологічні відмінності між полянами та навколишніми племенами Руси-України не настільки значні, аби можна було розглядати полян як етнічний виняток.
Крім того – не лише сколоти лісостепу мали таку подібність до автохтонного населення Праукраїни доби бронзи (та полян Давньої Русі), але й сколоти південної, степової, частини України, які від них практично не відрізнялися: «Що ж до краніологічних та остеологічних матеріалів, виявлених у скіфських курганах Середньої Наддніпрянщини (здебільшого в Пороссі), то їх вивчення дало змогу зробити такі висновки: люди, поховані в них, близькі до скіфів Нижньої Наддніпрянщини; витоки їхнього морфологічного типу пов’язані з носіями зрубної та білозерської культур доби пізньої бронзи (С. Круц)» [Сегеда, с. 348].
Тут також варто зауважити, що населення Зрубної та Білозерської арх. культур останнім часом в археології цілком слушно вважається «протофракійським» [Винокур, с. 128 – 129]. А сам термін «протофракійський» означає «первинний фракійський – до балканської іллірізації». Отож, більшість скіфських племен Північного Причорномор’я можна розглядати як місцевий фракійський етнічний субстрат.
Звернімося до пізніших, але досить важливих історичних джерел, одним із яких є «Гетика» готського історика Йордана: «…Йосиф, щонайправдивіший оповідач анналів, який всюди дотримується правила істини і розповідає про походження речей від самого їхнього початку, опустив, з невідомої причини, розказане нами про започаткування племені готів… він запевняє, що називаються вони скіфами і як плем’я і за назвою» [Йордан, с. 70 – 71].
Історик, про якого згадує Йордан, Йосиф Флавій, звичайно ж, мав на увазі далеко не скіфів-кочівників і, звичайно ж, не скандинавів. Готи – це населення Черняхівської арх. культури – ті черняхівці, про антропологічний тип яких Алєксєєва згадує як про дуже близький до полян та сколотів лісостепу (Середньої Наддніпрянщини).
Аналізуючи дані досліджень радянських антропологів Т. Кондукторової, М. Великанової, Т. Алєксєєвої, український антрополог Сергій Сегеда дійшов висновку про незначну присутність готів серед черняхівців, адже тут практично не трапляється германський тип [Сегеда ІІ. с. 354]. Тоді як готів академічна наука вважає «германською» народністю.
А тим часом, якщо не ототожнювати готів із черняхівцями, тоді доведеться всі численні історичні згадки про остроготів, локалізованих на Лівобережжі Дніпра, вважати «вигадками». У такому випадку треба було б дійти антинаукового висновку, ніби гепіди й готи були одним народом – населенням Вельбарської арх. культури, яка в межах України у значній мірі з’явилася лише на Волині, де вербальці перемішувалися з черняхівцями. Шведські археологи, до речі, й справді ототожнюють готів із вельбарцями й зовсім не знають, з якою культурою їм ототожнити гепідів.
Але геть усі історичні джерела, що пишуть про готів, помилятися чи вигадувати одне й те ж – не можуть, адже вони належать перу сучасників готів. Гот, за своїм походженням, Йордан ніколи б не ототожнював свій народ із гетами (північними фракійцями), якби це не відповідало історичним реаліям.
З готами все зрозуміло – на Волині вони змішалися з германцями-гепідами («вельбарцями») й запозичили з їхньої мови низку германських слів. Цим і зумовлене тотальне наукове непорозуміння. Але звідки ж з’явилася панівна радянська теорія, за якою скіфи Праукраїни є нібито іранськомовними номадами?
Почасти ця концепція використовує той збіг історичних обставин, що в Азії мешкали кочові племена саків, яких античні джерела також називають «скіфами», позаяк предки останніх ще в добу бронзи переселилися в Азію з Праукраїни («Великої Скіфії»). Наприкінці VII ст. частина саків захопила всю територію між Каспійським та Азовським морями, після чого проникнула в ті регіони Праукраїни, на яких раніше мешкали кіммерійці.
Кіммерійці займали лише незначну частину «Великої Скіфії» й були південно-східними сусідами сколотів, зокрема академік А. О. Білецький пише про них так: «… як доводять археологічні дані, кіммерійці до їхнього переселення в Малу Азію мешкали на берегах Кіммерійського Боспору, тобто Керченської протоки, на Керченському та Таманському півостровах та на північно-східному Передкавказзі» [Геродот//коментар, с. 472].
Протягом VIІI ст. саки були витіснені з Керченського півострова сусідніми царськими сколотами, і це змусило їх податися на північ – в незаселені степові райони Праукраїни, де у V ст. їх зафіксував тут Геродот як «скіфів-кочівників».
Описуючи події VI ст., коли персидський цар Дарій І спробував завоювати Велику Скіфію (Велику Сколоть), Геродот повідомляє про те, що царем базілеїв (царських сколотів) був Скопасіс; царем сколотів–орачів – Ідантирс; царем бористенітів (сколотів-землеробів) – Таксасіс [Геродот, ІV, 120]. Але він жодним словом не повідомляє нам про гіпотетичне четверте царство скіфів-кочівників та його гіпотетичного царя. Більше за це – Геродот стверджує прямим текстом, що царств скіфів було лише три [Геродот, ІV, 120].
Випливає висновок: у скіфів-кочівників не було монархії (нею могли правити кілька вождів), племінний союз цих номад являв собою мізерну за своїм значенням геополітичну одиницю.
Не знайшлося місця скіфам-кочівникам і в сколотській легенді про Колоксая: «Оскільки землі у них було багато, то Колоксай розділив її, як розповідають скіфи, на три царства між своїми трьома синами» [Геродот, ІV, 7].
Як бачимо, скіфи-номади в Праукраїні у відповідну добу й справді мешкали, інакше Геродот не написав би про них, що вони не знають землеробства та не згадав би про їхній ареал [Геродот, ІV, 19]. Але радянські учені-мовознавці та радянські знавці античних джерел занадто перебільшили їхнє значення й занадто применшили значення місцевих сколотів-автохтонів: зробили із мухи слона, а зі слона – муху.
Такої метаморфози їм пощастило досягнути саме за рахунок ототожнення населення трьох царств сколотів із розповіддю Геродота про походження скіфів-кочівників…
Втім спробуймо припустити, ніби радянські та сучасні російські учені мають рацію, й тоді ми побачимо, що у нас вийде з прочитанням Геродота та інших античних авторів.
Сколотський фольклор
Геродот передає лише одну сколотську («скіфську») легенду – про виникнення роду сколотів. Ось її початок: «Як розповідають скіфи – народ їхній наймолодший. Першим мешканцем цієї тоді ще незаселеної країни був Таргітай. Батьками цього Таргітая, як розповідають скіфи, був Зевс та дочка бога ріки Бористену… Ось таким було походження Таргітая, а у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай, та наймолодший – Колоксай. За часів їхнього царювання на Скіфську землю з неба упали золоті предмети: плуг, ярмо, двосічна сокира та келих» [Геродот, ІV, 5].
Далі автор розповідає, що старших братів ці предмети обпалили вогнем, а наймолодший – Колоксай, родоначальник сколотів, взяв їх безперешкодно, і таким чином всі зрозуміли, що йому належить бути царем.
Двосічна сокира та келих у сколотів, очевидно, були сакральними предметами. Принаймні, вони були сакральними предметами у культурі фракійців. Треба думати, що такими ж предметами у сколотів були плуг та ярмо – сільськогосподарські знаряддя, необхідні для оранки поля волами.
Тепер уявімо собі, що предки сколотів, як стверджують російські та радянські історики, за два століття до появи цієї легенди не знали землеробства, бо були кочівниками-скотарями. Насправді – легенда сколотів, яку переказує Геродот, щонайпізніше виникла у VІ ст. до н. е., адже перша згадка про Колоксая в давньогрецькій літературі сягає саме цього часу.
Тогочасний сколотський плуг являв собою залізний леміш із відвалом, який дозволяв перевертати землю. Завдяки такому плугу сколоти-орачі вирощували зерно не лише для власного вжитку, але також – на продаж [Геродот, ІV, 17].
У Криму 1903 р. біля с. Карань були виявлені такі металеві лемеші скіфської доби. І це не єдина подібна знахідка.
Землеробство у сколотів жодним чином не поступалося скотарству – можливо, навіть у тому випадку, коли йдеться про ареал царських скіфів. Зокрема, у поліси Давньої Греції хліб привозився лише з двох країн – із Єгипту та Боспорського царства. Причому останнє було основним його експортером.
Афінці на знак вдячності за постачання хліба в їхнє місто вшанували Боспорських царів – Левконта І та Перисада І – встановленням їхніх статуй в Афінах та афінським громадянством, що помітно із промови Демосфена на захист інтересів Левкона І [Зубар, с. 79].
Боспорське царство утворювалося з кількох полісів, основним з яких вважався Пантікапей, та «сільської» місцевості, заселеної сколотами (Керченський, Таманський півострови та пониззя Кубані). Торгівля хлібом являла собою основний прибуток боспорських царів – більшу його частину вони закупляли в кримських сколотів, які були сусідами їхньої держави.
Усі ці історичні факти свідчать про те, що в основі землеробської культури сколотів на той час уже лежав багатотисячолітній досвід.
Для порівняння наведемо такий приклад.
На півночі Росії у ХІІІ ст. з’являється соха, запозичена у литовських племен [https://en.wikipedia.org/wiki/Sokha]. До колективізації більшість регіонів Росії ще не знали плуга – у 1928 р. тут налічувалося 4,6 мільйонів сіх. Про це дізнаємося із архівних документів, позаяк кожна із них підлягала оподаткуванню.
Як бачимо, для росіян, щоб вийти на новий рівень землеробства – від сохи до плуга – знадобилося цілих сімсот років. Але й цього було б замало, коли б не винахід трактора.
У сколотів же в VІ – V ст. до н. е. вже існувала легенда про золотий леміш – як один із символів їхнього царства (і, можливо, на той час вона існувала не одне століття).
Ну як політично активним російським та російським радянським ученим можна було змиритися з такими прикрими для них історичними реаліями?! І чи могли вони у цьому контексті визнати високоцивілізованих, як на свою добу, сколотів прямими предками поневолених українців?
Та повернімося до сколотської легенди. Матір’ю свого далекого міфічного предка Таргітая сколоти вважали німфу – дочку бога ріки Бористен (Дніпро).
Це означає, що вони не уявляли свою батьківщину за межами території Праукраїни, на якій мешкали, – не уявляли свою прабатьківщину ні в Середній Азії, ні на Алтаї, ні десь-інде.
Чи може якийсь народ втратити власну історичну пам’ять за два століття? Уявімо собі, що в українців Кубані виникла легенда про те, що вони не українці, а окремий народ, що мешкає на Кубані з прадавніх віків, що тут у них був якийсь спільний місцевий предок. Уявімо собі, що серед буррів Південної Африки зникла історична пам’ять про їхнє нідерландське походження, і серед них виникла легенда про їхнього африканського предка… Таке уявити можливо? Чи це не було б цілковитим божевіллям? А тим часом від 1792 р., коли українських козаків виселив на Кубань царський уряд, минуло 230 років. Мине ще тисячоліття, і всі вони пам’ятатимуть про своє українське коріння – так само, як і бурри – про своє походження із Нідерландів.
Сколоти були народом, серед якого траплялися неймовірно мудрі люди, на зразок Анахарсіса – одного із Семи мудреців античного світу. Чому ж тоді радянська та пострадянська наука інтерпретує нам легенду сколотів як марення натовпу божевільних, що цілковито втратили власну історичну пам’ять?
Мало того – ця наука показує таким же народом без історичної пам’яті й еллінів Північного Причорномор’я, які мешкали тут у численних полісах і які також створили свою легенду про місцеве походження сколотів – із лісистої місцевості Гіллея поблизу Дніпра – легенду, добре відому в добу Геродота.
Античні джерела – про українських сколотів ІІ тис. до н. е.
Назва «скіфи» вживалася давніми греками стосовно мешканців Північного Причорномор’я задовго до появи тут скіфів іранськомовних, тобто задовго до межі VІІ – VІІІ ст. до н. е. Зокрема, римський історик І ст. Помпей Трог, як це доносить до нас «Епітома» Юстина (історика ІІІ ст.), розповідає про війну єгипетського фараона Весозісіса зі «скіфами» таким чином, що із контексту є помітним: тут йдеться про північно-причорноморських «скіфів» (сколотів).
За даними, визнаними академічною наукою, ймення «Весозісіс» є пізньолатинською формою ймення «Сесостріс», як греки називали одного з найбільш відомих завойовників із числа єгипетських фараонів. Деякі учені вважають, що тут йдеться про Рамзеса ІІ (роки правління: 1279 – 1213 до н. е.), інші – про Сенусерта ІІІ (роки правління: 1872 – 1853 до н. е.). У будь-якому випадку, «Весозісіс» (Сесостріс) жив за багато століть до першої появи іранськомовних скіфів у Північному Причорномор’ї. Разом з тим, Помпей Трог стверджує: «Були, щоправда, і в більш віддалені часи цар Єгипту Весозісіс і Танай, цар Скіфії: перший із них дійшов із військом до Понту, другий – до Єгипту» [Юстин, І, 1: 3].
У тому випадку, якби тут йшлося про війну Весозісіса з іранськомовним царем азійського ареалу скіфів (а не північно-причорноморського), єгипетському монархові не було б потреби йти до Чорного моря (Понту).
В іншому місці Помпей Трог пише: «…скіфи підкорили Азію й наклали на неї данину…» [Юстин, ІІ, 3 : 8].
Історик та християнський єпископ Павел Орозій (близько 385 – 420 рр.), переказуючи зазначений уривок у своїй «Історії проти язичників», додає таке датування: «За 480 років до заснування Міста…» [Орозій, І, 14: 1]. Йдеться про заснування Риму. Орозій читав текст книги Помпея Трога, яку в скороченому варіанті переказав Юстин.
Дата, яку він наводить, близька до історичної. Підкорення Азії сколотами існують підстави пов’язати із падінням хетського царства, що сталося приблизно на 30 років пізніше за версію Орозія – близько 1200 р. до н. е. В останньому випадку виникають підстави для ототожнення «скіфів» Помпея Трога із народами моря, про яких часто згадують єгипетські та угаритські джерела, оскільки є добре відомим, що саме народи моря (разом із фракійською народністю бригійців або східних мушків) зруйнували малоазійську імперію хетів.
На єгипетських рельєфах із Луксора вояки з армії народів моря зображені з озброєними мечами та щитами, що мають форму, характерну саме для пам’яток Сабатинівської арх. культури. Першим на це звернув увагу український археолог В. І. Клочко у своїй статті «Народи моря та Північне Причорномор’я», опублікованій у журналі «Археологія» (№ 1, 1990 р.). Цю ж думку підтримує й Л. Залізняк у своїй «Первісній історії України» [Залізняк, с. 125 – 127].
Ця зброя, не властива для Близького Сходу, раптово поширюється у відповідну добу саме в тих регіонах, які, за повідомленнями давніх істориків, стали об’єктом експансії народів моря.
Нагадаю, що Сабатинівська та Білозерська арх. культури останнім часом були археологами визнані протофракійськими [Винокур, с. 128 – 129].
Таким чином, ми дістали ще один доказ протофракійського походження сколотів.
До цього слід додати, що найбільш рання згадка про етнічну назву «русь» припадає на ІV ст. до н. е., коли Праукраїна називалася «Великою Скіфією». Аристотель у своєму творі “Про небо” згадує північний народ, який називає етнонімом “скіфи-русь”: «…причому скіфи-русь та інші гіперборейські народи живуть ближче до арктичного поясу, а ефіопи, араби та інші – до літнього тропічного… елліни ж мешкають між гіперборейськими народами та ближчими до сходу» (332/146).
Ця згадка неймовірно вартісна, позаяк її однієї цілком достатньо, аби не залишити каменя на камені від теорії про хозарське походження Русі Омеляна Пріцака та від скандинавської теорії Русі, виплеканої інтернаціональною армією істориків-норманістів.
Поховальні паралелі
Порівняймо два поховання можновладців, одне з яких – давньоруська язичницька кремація кінця Х століття (Чорна могила, Чернігів). А друге – поховання сколотського царя (царя базілеїв) із Мелітопольського кургану.
Літописи не повідомляють про те, хто князював у Чернігові за життя Володимира Великого. Але поховання князя-язичника у Чорній могилі може вказувати на те, що той загинув у битві із сином Володимира Великого – Борисом, який, як відомо, ходив із військом «приборкувати сіверян». Треба думати, що Чернігів на той час не був ще охрещеним, позаяк його останнього князя із місцевої династії поховали за язичницьким обрядом.
Росіяни (а за ними й західноєвропейці) припускають, що цей князь був скандинавом. Але жоден із численних предметів, знайдених у похованні, не підтверджує цю надуману версію, більше за це – майже всі знайдені тут предмети вступають із нею в суперечність.
Окрім князя, у Чорній могилі поховано його сина – очевидно, обидва загинули в один день. Також тут поховано й рабиню-наложницю, яку було принесено в жертву. Про подібні жертвоприношення у русів розповідає в своєму творі арабський автор Х ст. Ібн-Фалдан.
Поруч зі зброєю князя виявили залізний казан із кістками вівці.
На жаль, поховання сколотського царя (царя базілеїв) із Мелітопольського кургану під час розкопок виявилось давно пограбованим. Але зрозуміло, що у ньому також була коштовна зброя. Принаймні у сховку археологи знайшли головний символ влади царя: тут колись лежали лук зі стрілами, які давно вже зітліли. Але зберігся золотий оклад горита – справжній твір мистецтва торевтики.
У кургані знайшли й поховання наложниці царя, принесеної в жертву. Її руки лишилися зв’язаними. Наложниця мала на собі безліч коштовних прикрас. Але ярмо, покладене поряд, вказує на її статус рабині.
Бронзовий казан із кістками вівці остаточно доповнює паралель із похованням чернігівського князя у Чорній Могилі.
З усього помітно, що тут йдеться практично про тотожний поховальний обряд монарха одного народу – обряд, який мало в чому змінився за тринадцять століть.
Релігія й мова сколотів вказують на їхню автохтонність
За свідченням Геродота, наймогутнішим царством із трьох у Великій Скіфії була держава базілеїв – царських сколотів [Геродот, ІV: 20].
У наш час чимало учених, які погоджуються із твердженням про автохтонне походження сколотів-орачів та сколотів-землеробів (борисфенітів), наполягають на тому, що нібито царські сколоти були іранськомовними номадами (як і скіфи-кочівники). Вони не враховують той факт, що сколотська легенда про Колоксая та його батька Таргітая належала всьому народу сколотів – і борисфенітам, і сколотам-орачам, і базілеям. Більше за це – відповідно до цієї легенди, царі базілеїв вели свій родовід від найстаршого сина Колоксая. Таким чином, усі аргументи на користь автохтонного походження сколотів, пов’язані з цією легендою, проектуються насамперед на царських сколотів.
Але й це ще не все.
Дозволю собі поставити перед читачами риторичне запитання: чи може з’явитися бог моря в пантеоні сформованого в континентальних умовах народу, який у добу Геродота на території сучасної України міг вважатися етносом-зайдою, а до своєї міграції в Північне Причорномор’я мешкав на Алтаї чи в Середній Азії?
Навіть з точки зору практичної доцільности, в такому божестві відповідний народ не мав найменшої потреби – для її появи потрібно було займатися мореплавством.
А тим часом царські сколоти мали таке божество в своєму пантеоні: «Тагімасад… в скіфській міфології божество… що вшановувалося лише царськими скіфами і ототожнене із грецьким Посейдоном. Етимологія імені та функції незрозумілі» [Міф. словн., с. 525]. Посейдон – давньогрецький бог моря. Тому функції – почасти зрозумілі.
Етимологія ж теоніму «Тагімасад» й не може бути зрозумілою, позаяк фракійська мова для сучасної науки є практично невідомою – за винятком декількох десятків слів, відомих за епіграфічними надписами.
Подібне до даного теоніму за своєю суфіксальною будовою ім’я «Перісад» було поширеним серед фракійців, зокрема, п’ять боспорських царів із фракійської династії Спартокідів носили це ймення.
Про одного з них сучасні історики В. Зубар та А. Русяєва пишуть таке: «Як внук Спартока, Левкон назвав своїх старших синів фракійськими іменами: першого явно на честь діда – Спарток, а другого – Перісад» [Зубар, с. 70]. Ім’я Перісад, врешті, є фонетичним варіантом балкано-фракійського імені Берісад, яке носив один із царів Фракії [Тачєва, ст. 37]. Імена, які закінчуються на «сад», були типовими для фракійської антропонімії, наприклад, ймення Месад, яке носив батько Севта ІІ [Тачєва, с. 32].
В ономастиконі сколотів також трапляються подібні фракійські імена, зокрема ймення «Октамасад», яке носив цар сколотів-орачів, брат і наступник Скіла [Геродот, ІV, 80].
Чому мова сколотів для нас є незрозумілою?
Як це переконливо доведено австрійським фахівцем порівняльної лінгвістики Георгом Гольцером, у VІІ ст. н. е. мова всіх слов’янських народностей була ще єдиною й виникла вона саме на території сучасної України.
Порівняймо це з іншим фактом: з усіх слов’янських мов найближчою до санскриту є українська. І це не дивно, позаяк у добу бронзи предки індоаріїв прибули на Індостан саме з Праукраїни – так само, як і предки іранських мідійців.
За дослідженнями Гольцера, формування протослов’янської відбувалося не без впливу однієї із доіндоєвропейських мов. На його думку – йдеться про мову кіммерійців.
Позаяк присутність кіммерійців у Північному Причорномор’ї на час формування протослов’янської мови вже стала фактом минулого, випливає висновок, що посередником тут є мова сколотів, яка зазнала впливу кіммерійської.
Можливо, саме тому власні назви сколотів, що збереглися завдяки історичним джерелам, являють собою велику проблему для лінгвістів.
Пам’ятки сколотського мистецтва розповідають про релігію сколотів
Ці пам’ятки наразі цікавлять нас не стільки своїм високим мистецьким рівнем, скільки типом обличь сколотів, на них зображених, та змістом таких зображень.
Найперше розглянемо славнозвісну Пектораль із Товстої Могили, зміст якої ще невідомий сучасній науці. Як мені доводилося писати в «Етногенезі русинів» (Дрогобич, «Посвіт», 2017, с. 104 – 105), цей унікальний виріб має форму лунул, поширених у місцевих культурах на території Британії та Франції у ранню добу заліза. Лунули являли собою коштовні ритуальні прикраси, виготовлені на честь місячного божества. Таке ж призначення, очевидно, мала й сколотська Пектораль.
Усі численні зображення людей, тварин та рослин, які бачимо на Пекторалі, об’єднані єдиним мітологічним змістом. Це своєрідна язичницька ікона, яка розповідає легендарну історію.
У центрі, у верхньому ярусі зображено двох сколотських царів, старший із яких – людина похилого віку – має пов’язку на своєму волоссі. Інший цар – порівняно ще є особою в розквіті сил. Риси його обличчя належать до динарського типу, характерного для дакійських племен та сучасних мешканців Румунії, Молдови й Буковини. Молодший цар вказує жестом на старшого. Що це означає? Можна здогадатися, що старший є первинним володарем руна вівці, яке вони тримають, – його горит із луком та стрілами (символ влади) висить вгорі, тоді як горит молодшого – лежить внизу, біля ніг власника.
Це руно є золотим не лише у тому матеріалі, в якому виконана вся Пектораль, але воно є золотим і за своїм мітологічним змістом. Саме так, йдеться про чарівне Золоте Руно, міф про яке греки запозичили у сколотів Праукраїни. Це руно приносить достаток тому, хто ним володіє. І цей достаток алегорично зображений на Пекторалі. Його символами є кобила з лошам, яке ссе молоко; корова з телям, яке також годується молоком матері; раб-юнак, який доїть вівцю, молодий сколот, який тримає наповнену молоком амфору; дрібна худоба – по краях верхнього ярусу; увесь другий ярус, де чудовий рослинний орнамент, символізує врожайність трав.
Щодо нижнього ярусу – він алегорично зображує жертвоприношення – у вигляді грифонів, які полюють на коней. При цьому грифон уявлявся як дух певного підземного божества, яке забезпечує загальний достаток. Окрім грифонів, ми тут бачимо й інші зооморфні символи підземних божеств: лева, леопарда, вепра, собак.
Два міфічні царі на Пекторалі – це, очевидно, син «Зевса» Таргітай та його син Колоксай – родоначальник сколотських царів.
Як повідомляє Геродот, «Зевса» (Папая) сколоти вважали чоловіком богині землі Апі. Тобто цей сколотський «Зевс» не був аналогом грецького громовика Зевса, але щось на зразок грецького Плутона. Проте цей володар підземного царства, бог родючості, у пантеоні сколотів вважався його очільником.
Обличчя всіх осіб, зображених на Пекторалі, не виходять за рамки антропологічних типів, характерних для регіонів сучасної України.
А тепер пригадаймо, яке саме божество у давньоруському язичницькому пантеоні відповідало за родючість худоби та було пов’язане із Місяцем?
Так, мова йде про Волоса, зооморфним символом якого був бик (тур). Зв’язок Волоса із Місяцем першим встановив О. Колесса [Колесса, с. 4 – 14].
Разом із громовиком Перуном Волос залишався особливо важливим божеством у давньоруському пантеоні, зокрема цими богами клялися воєводи князя Олега І.
Як бачимо, в основі давньоруського язичництва лежить саме унікальна релігія сколотів.
І не випадково у похованні чернігівського князя у Чорній могилі археологами було знайдено два ритони – роги тура, окуті сріблом, із яких язичники пили ритуальні напої на честь Волоса. Це унікальна знахідка таких предметів, позаяк у християнську добу їхнє виготовлення вважалося неприпустимим, адже всі підземні боги язичників тепер ототожнювалися із демонами, а головний із них (Волос) – із самим дияволом.
Сколотський кам’яний фалічний ідол із Василівки (аналог Волоса) також тримає у правиці такий ритон із рогу тура.
На сколотській золотій бляшці із Кургану Куль-Оба бачимо двох сколотів-побратимів, які п’ють із ритона, що має вигляд рога тура. Про звичай побратимства, який існував у скіфів, писали пізні античні автори – Помпоній Мелла та Лукан. Цей же звичай побратимства зберігся в запорозьких козаків.
Обличчя, які ми бачимо на інших предметах мистецтва сколотів, також не відрізняються від сучасних обличь українців. Зокрема, на срібній ритуальній чаші із Гайманової Могили зображено двох знатних сколотів, які бенкетують напівлежачи – очевидно, перебуваючи на вершині кургану під час тризни. Відображений тут антропологічний тип належить до найбільш поширених в Україні. Зачіски сколотів відповідають давньоруським звичаям.
Обличчя знатного воїна на золотому шоломоподібному предметі із Передерієвої Могили (с. Зрубне, Донеччина) – ще один зразок динарського антропологічного типу…
Узагальнюючи, можна сказати, що в цілому сколоти – якими вони постають на найбільш реалістичних творах свого мистецтва – жодним чином не мали б різнитися від тих реконструкцій, які можна зробити на основі сколотського антропологічного матеріалу (та антропологічного матеріалу української території Київської Русі).
Саки і сколоти
Саки, які мешкали у Середній Азії та в Сибіру, не були одним народом із північно-причорноморськими сколотами – попри те, що мали із ними спільних далеких предків. У наш час (і раніше) учені чимало говорять про «скіфський звіриний стиль», але не існує загального такого стилю – мистецтво сколотів та мистецтво саків – це зовсім різні стилі. Спільним тут є лише зображення тварин, яке у сколотів тяжіє до реалізму, а в саків – до примітивізму та чогось схожого на сюрреалізм.
Російські радянські учені штучно об’єднали ці два стилі спільним терміном. У сутності це було наукове шарлатанство, яке мало вигляд невігластва.
Проте ті речі, які чинять російські вчені у наш час, до невігластва ніяк не мають прямого стосунку – це цілком відверте шарлатанство, за допомогою якого вони ще більше намагаються ошукати Західну Європу у скіфському питанні.
Маю на увазі виставку, організовану росіянами в Британському музеї, під назвою: «Скіфські воїни стародавнього Сибіру». Тут були виставлені старожитності народів Сибіру скіфської доби, а також – золоті вироби сколотів України (з курганів Солоха, Товста Могила тощо).
Кажучи іншими словами, мистецтво сколотів Праукраїни росіяни видають за скіфсько-сибірське. І це для них має велике політичне значення, адже в добу до н. е. Крим належав сколотам – прямим предкам сучасних українців, тоді як російські учені намагаються довести всьому світу, що, мовляв, йдеться про предків сучасних мешканців російського Сибіру, які жили також і в Криму…
На жаль, світова наука (в питаннях археології Великої Скіфії та інтерпретації письмових джерел про неї) на нинішній день стоїть на позиції російських учених – не критично сприймаючи незліченні ошуканства квазінаукової пропагандистської машини РФ…
БІБЛІОГРАФІЯ
Алєксєєва – Т. І. Алексєєва, «Слов’яни та германці у світлі антропологічних даних» // Питання історії, 1974. № 3. , с. 62.
Винокур – І. С. Винокур, Д. Я. Телегін, «Археологія України», Тернопіль, 2008.
Геродот – Геродот, «Історії в дев’яти книгах», К. 1993.
Залізняк – Л. Залізняк, «Первісна історія України», К., 1999.
Зубар – В. М. Зубарь, А.С. Русяева «На берегах Боспора Киммерийского», К., 2004.
Йордан – Йордан, «Про походження та діяння гетів», М.,1960.
Колесса – О. Колесса. Люнарно-астральний мітологічний сюжет у старинній українській колядці «Боротьба гордого молодця з чорним туром». Львів. 1930.
Міф. немов. – Міфологічний словник, Москва, «Радянська енциклопедія», 1991.
Орозій – Павло Орозій, « Історія проти язичників », кн. I – VII, СПб., 2004.
Сегеда – С. Сегеда, «Антропологія», К., 2009., с. 347
Сегеда ІІ – С. Сегеда, «Антропологічний склад давньоруського населення»// Давня історія України, К., 2000 т. 3. с. 505 – 514.
Тачова – М. Х. Тачова, «Давня Фракія та південний схід Європи», Софія-прес. 1976.
Юстін – Марк Юніан Юстін. Епітома твору Помпея Трога «Історія Пилипа», СПб, 2005.
Читайте також статтю В. Кирія “ПРО ТЕ, ЯК РОСІЙСЬКІ УЧЕНІ ФАЛЬСИФІКУВАЛИ ВИТОКИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ВЛАСНУ КОРИСТЬ”: https://ukrvisty.pro/istoriia-i-narodoznavstvo/pro-te-yak-rosiyski-ucheni-falsyfikuvaly-vytoky-davnoruskoyi-derzhavnosti-na-vlasnu-koryst.html“
