Віктор Кирій
ПРО КАЗУСИ В ФОРМУВАННІ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ НА ОСНОВІ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ЛЕКСИКИ
Наші західні друзі з країн, які є політичними партнерами України, намагаючись щось писати про нашу історію доби Середньовіччя, як правило, зауважують, мовляв, була колись держава Київська Русь, яка виникла в Новгороді на Волхові. Наскільки це є далеким від істини – я вже писав детально у своїй книзі «Київ та Плісненськ – у скандинавських писемних пам’ятках Середньовіччя». Але опертя на історичні та археологічні джерела – це важлива річ, яка має зацікавити насамперед фахівців. Проте існують також і загальнодоступні аргументи, які легко можуть зрозуміти люди різних рівнів інтелекту.
Ці аргументи полягають у тому, що, як виявляється, предки сучасних росіян масово не розуміли давньоруської мови. У добу раннього Середньовіччя – десь аж до Х століття – ця мова була для них абсолютно чужою. Вони запозичували з неї слова, значення яких розуміли викривлено, в інших, запозичених із давньоруської мови, словах предки росіян міняли наголос таким чином, що ці зміни виходили за межі мовних законів.
Здавалось би, про це зараз неможливо судити, але лише в тому випадку, якщо не брати до уваги лексику російської мови, яка свідчить про те, що формування цієї мови відбувалося на ґрунті довгої низки непорозумінь.
Скажімо, існує в сучасній російській мові таке слово «мужик», яке має значення: «чоловік, селянин чоловічої статі». Як пам’ятає кожен наш читач, наголос у цьому слові падає на останній склад (голосний «и» є наголошеним). Звідки ж взялася ця лексема в російській мові? Читач міркує цілком слушно – це зменшувальна форма від давньоруського слова «муж» (чоловік). І справді, у давньоруській мові була зменшувальна форма слова «муж», але, на відміну від російської мови, тут наголос падав на перший склад (голосний «у» наголошений).
За мовним законом наголосів, загальним для всіх слов’янських мов, у подібних випадках, коли утворюється зменшувальна форма односкладового іменника чоловічого роду шляхом приєднання до основи суфікса «ик», наголос основної форми має бути збереженим. Навіть уявити собі неможливо, щоб хтось слово «хлопчик» (утворене від «хлоп») вимовляв із наголосом на останньому складі. Те саме можна сказати й про його російський аналог («мальчик»).
Звідки ж узявся такий виняток у російській, як слово «мужик»? І чому цей виняток не повторюється в інших російських словах? Скажімо, у лексемі «попик» (від «поп»).
Не повторюється тому, що інші подібні слова в російській мові утворювалися вже на більш пізньому етапі її формування, коли предки росіян достатньо близько ознайомилися з давньоруською. А сам казус виник тому, що давньоруське слово «мужик» (із наголосом на першому складі) предки росіян у добу раннього Середньовіччя сприймали як мовну новинку (запозичений неологізм), яку пристосували шляхом зміни наголосу до власної (неслов’янської) мови. А позаяк цей мовний казус міцно прижився, випливає висновок, що основна маса предків росіян давньоруської мови не знала.
Розгляньмо також і давньоруське слово «прєлєсть» («омана»), утворене від дієслова «прєльстіть» («ошукати»). А тим часом росіяни вживають слово «прєлєсть» зовсім в іншому значенні – в значенні «приємність у вищому прояві».
Звернімо також увагу на давньоруське дієслово «ісполніть», яке мало значення «в повноті наділити когось чимось». Наприклад: «ісполніть долготою дній», що означає: «наділити довголіттям». У російській мові це слово набуло зовсім іншого значення – яке відповідає українському дієслову «виконати».
Також цікавим буде порівняти давньоруське слово «пожраті» («жертвувати», «офірувати») і російське слово «пожрать» («непомірковано їсти»). Скажімо, давньоруський вислів «пожріте жертву правди» (Псалом, 4: 6) сучасні росіяни розуміють як: «з’їжте жертву правди», що зовсім не відповідає змісту оригіналу – жертву офірують, а не їдять.
У давньоруській мові було слово «кур», яке мало значення «дим». Так само називався когут – птах, що живе біля людського житла (біля «диму»). У російській мові збереглася до нашого часу назва курчати: «куренок», запозичена з давньоруської мови, де існувала така ж назва: «курінок», яка походить від слова «курінь» (людське житло). Житлові будинки на Запорозькій Січі так і називалися: «курені». «Куренями» до нашого часу називаються хати й на Кубані, куди переселилися українські козаки після зруйнування Січі. Згодом в Україні так почали називатися й тимчасові намети.
А тим часом у російській мові слово «курень» має лише одне значення: «намет із жердин та рослинного укриття». Основне ж значення цього слова росіянам невідоме, натомість у них постійне житло носить назву «изба», яка в добу пізнього Середньовіччя мала в них форму «істьба», і походження якої – невідоме науці.
Отож, з української мови росіяни запозичили лише пізнє значення слова «курінь», яке виникло десь у ХVІІІ столітті. Про курінь як житловий будинок вони не мали уявлення; давньоруські слова «кур» (дим, півень), «курінок», «кура» (завірюха) утворилися поза їхнім середовищем…
Наведу ще один цікавий приклад. У готській мові існувало слово «страва» (майже в тому ж значенні, що й у мові українській: «ритуальна трапеза»). Ця лексема має цілком очевидний слов’янський словотвір – від «стравлювати» (з’їдати).
Паралельно зі словом «страва» в українській мові існує лексема «потрава» з тотожною семантикою. Зокрема, Академічний словник української мови наводить у цьому контексті таку цитату з І. Котляревського: «Тут їли рознії [різні] потрави, І все з полив’яних мисок».
Слово «потрава» було запозичене з української мови в російську, де стало означати: «псування посівів, трави». У цьому значенні вже в радянську добу слово «потрава» повернулося з російської в українську мову.
Як бачимо, росіяни не розуміли належним чином, що означає «потрава», і пристосували це слово до псування трави, від назви якої вони помилково виводили його словотвір.
Так само не розуміли росіяни й давньоруського слова «травіті» («з’їдати»). У їхній народній мові ця лексема («травить») набрала значення «отруювати» – попри те, що паралельно в церковній мові зберігалося давньоруське (і давньослов’янське) значення цього слова.
Давньоруське слово «долонь» (долоня), яке походить від «дол» (долина) – відповідно до анатомічних особливостей долоні, у російській мові має форму «ладонь», у якій два склади переставлені місцями без жодного змісту, адже долоня не має зв’язку із давньоруськими словами «лад», «ладо», «лада», «ладен», «ладья». Таке перекручування структури слова не було б можливим, якби ця лексема була зрозумілою для московитів. Кажучи інакше – подібне трапляється лише зі запозиченими з незрозумілих мов словами.
Продовжувати тему можна до безкінечности, але наведеного цілком достатньо для попередніх висновків. Тож тепер даймо собі звіт: чи могла виникнути Київська Русь на тих землях, у яких місцевий народ не знав давньоруської мови – мови Київської Русі?
Ось такий абсурд, панове, панує в діапазоні поширення наукових надбань російської історієзнавчої науки.
Тут я побіжно зачепив лише аспект апелятивної лексики. Якщо ми звернемося до топонімії – картина буде така сама: слов’яномовні топоніми Росії доби Середньовіччя, як правило, повторюють більш ранню топонімію Руси-України. Якщо розглядати мікрогідроніми (назви малих річок) Московської області – практично всі вони запозичені зі Сіверської землі. Це свідчить про те, що відповідний регіон Росії колонізували саме вихідці з Чернігівського князівства. Тоді як слов’янський елемент у топонімію земель, зосереджених навколо Новгорода на Волхові, принесли вихідці із північно-західних українських князівств, які тут отримали назву «словени» (слов’яни). Галич Мерський у Костромській області заснували в ХІІ ст. вихідці з українського Галича на Дністрі, який був центром Великого Галицького князівства. Ізборськ (місто поблизу Пскова) міг бути заснованим лише білими хорватами, позаяк етимологію топоніму виводять від «ізвор» (на хорватській мові – «джерело»).
Стосовно ж автохтонної російської топонімії доби Середньовіччя – переважно вона не етимологізується на основі слов’янських мов. За винятком ареалу в’ятичів, яких імператор Константин Багрянородний ототожнював із польським племенем лендзян, автор же «Повісті врем’яних літ» вважав в’ятичів нащадками поляка В’ятка – відповідно до тогочасної давньоруської легенди.
Скажімо, назва міста Твер походить від гідроніму «Тверца», який має фінське походження. Назва річки та міста Москва, як це визнають самі росіяни, має фінське (марійське) походження і означає «ведмедиця». У топонімах «Коломна», «Суздаль», «Рязань» та «Нева» також надаремно б ми шукали слов’янське коріння. Назва міста Муром походить від назви місцевого фінського племені мурома. Мещерська низовина має таку назву від фінського племені мещера. Назва міста Вологди та ріки Клязьма також етимологізується на фінській («фіно-угорській») основі. Гідронім, яким позначається Ока, походить із мови чувашів.
Навіть ті топоніми, які в добу Середньовіччя давали слов’яни-колонізатори географічним об’єктам майбутньої Росії, часто вказують на місцевих автохтонів-неслов’ян. Скажімо, Чудське озеро словени назвали на честь чуді – фінської народності, яка мешкала в цьому регіоні (Новгородські землі).
Деякі дослідники, очевидно, давно вже помітили, що самоназва росіян («русскіє») є унікальною, позаяк жоден інший народ не називає себе в прикметниковій формі, у крайньому випадку – мало б бути сполучення прикметника з іменником. А так – залишається незрозумілим, про кого йде мова – про руських медведів, ворон чи песців, а чи про якихось інших істот?
Насправді ця назва походить від історичного словосполучення «русскіє даннікі». Пригадуєте «Повість врем’яних літ»: запитав Святослав в’ятичів: «Кому данину платите?». Відповіли: «Хозарам». «Віднині платитимете мені», – сказав князь. А за років сорок до цієї події його мати – княгиня Ольга – встановила погости для збору данини «заради миру» в Новгородських землях.
Данину київським князям платили не лише предки росіян, а й усі давньоруські удільні князі, які правили в містах Руси-України та Білорусі, але ні українці, ні білоруси не називали себе «руськими данниками» позаяк вони самі були русинами (за винятком германського племені білоруських кривичів) – платили данину своїм князям, а не князям чужого народу. А ось предки росіян русинами не були ніколи й нащадки їхні ніколи ними не стануть. Русини-колонізатори майбутньої Росії розчинилися у величезній масі місцевих автохтонів переважно фінського походження, і їхня питома вага в генетичному фонді Московії – ніяк не більша у порівнянні з нащадками монголів («монголо-татар»).
Читайте також: “ЗРУЙНУВАТИ ІДЕОЛОГІЧНИЙ «КАРФАГЕН» КРЕМЛЯ“: “https://ukrvisty.pro/istoriia-i-narodoznavstvo/zruynuvaty-ideolohichnyy-karfahen-kremlya.html“
