Інтерв’ю із Сергієм Табачним
Важкі часи виховують сильних людей, особистостей нового типу. Один із них – Сергій Табачний, який звик до життя з адреналіном. Ще в 15-річному віці він став членом Правого сектору та учасником Революції Гідності в 12-й сотні самооборони й відтоді пов’язав своє життя з боротьбою за утвердження Незалежності України. В той час, коли його однолітки пропадали в молодіжних тусовках, хлопець проходив військові вишколи. У 16-річному віці він уже сам був інструктором. Коли виповнилося 17 років, став комендантом військової бази, а в 19-річному віці – учасником бойових дій у складі фронтового підрозділу ДУК Правий сектор. З 24 лютого 2022 року б’є ворога в складі ЗСУ. Це, власне, той молодий чоловік, заради якого зіркові виконавці Lama, Zozulya, Роман Скорпіон та Степан Химин приїхали до Дрогобича та взяли участь у благодійному концерті, організованому БФ «Тримаймо стрій».
– Сергію, ми зустрілися після Дня волонтера. Ти особисто маєш за що подякувати волонтерам?
– Щиро кажучи, я сам для себе все купував.
– Ти сам для себе був волонтером?
– Коли розпочалася повномасштабна війна, я був за кордоном. Мені сказали хлопці, з якими раніше воював, не поспішати, а купити тепловізори, приціли, інші необхідні для фронту речі. Коли купив – тоді й поїхав. Виходить, що і для себе, й для своїх друзів я став волонтером. Але можна вважати волонтерами також і тих, які допомогли мені грошима.
– Чи можна в питаннях забезпечення вважати тебе уособленням армії загалом?
– Цікаве, звичайно, запитання…Загалом… важко сказати, бо кожна структура має своє забезпечення, по-своєму досягає поставлених цілей. Там, де я був, форму, теплі речі, предмети першої необхідності хлопці, здебільшого, купували самі. Не тому, що нас не забезпечували, а тому, що ми купували те, що нам більше підходить саме для нашої роботи. Більша проблема – технічне забезпечення (прилади нічного бачення, якісні тепловізори для специфічних завдань, автомобільна техніка) Ця проблема існує, незважаючи на те, що нам допомагають США та ціла Європа. Таку техніку, як і більшість автомобілів, постачають волонтери. За це їм велика вдячність.
– На фронті – одна реальність, за його межами – інша. Чи важко дається перехід?
– Без особливої напруги. Правда, дошкуляє, коли бачиш, що здорові мужчини (переважно з переселенців) виставляють пальці віялом і починають учити як жити та кому й що робити.
– І як ти дієш у таких випадках?
– Така ситуація трапилася мені лише одного разу. Я цілком доступно аргументував цій людині. Вона сприйняла мої аргументи адекватно, зрозуміла провину й вирішила не наражати себе на небезпеку.
– Що тебе вражає в реальності поза фронтом?
– Коли почалася повномасштабна війна, всі піднялися, почали донатити. Тепер можна почути: «Та я кинув хіба 500 гривень, бо грошей нема». Це – правда і неправда водночас. Правда, що грошей поменшало, бо економіка сильно підсіла. Та плачуться далеко не найбідніші й лише тому, що війну вони практично не відчувають. Якби перестали прилітати ракети, їхнє збайдужіння було б ще більшим. Це не стосується тих, які, незважаючи ні на що, нам активно допомагають. Але і їм потрібна підтримка. Колись такий чоловік займався бізнесом, тепер, до прикладу, почав переганяти з-за кордону машини. Йому теж треба за щось їсти, одягнутися, переночувати. Навіть знайшовши машину в тій же Італії, треба ще перегнати в Україну й заплатити тисячу євро чи більше хіба за пальне. А ще – проблеми з перетином кордону, оформленням документів… Над цим мало хто задумується. Привіз машину – то й добре.
На жаль, війна змінила не всіх, а для того, щоб ракети перестали літати над нашими головами, треба долучитися всім.
– Чомусь важко віриться, що абсолютно всі зміняться. Такого не сталося навіть у Британії в час Другої світової.
– А нащо нам орієнтуватися на чужі помилки. Ми повинні робити акценти на своїх, щоби позбутися їх.
– Так ми тим і займаємося – робимо акценти, щоби пройшли зміни, до прикладу, і в моїй голові – голові людини, що знає про війну з розповідей таких людей, як ти, з інтернету і телебачення…
– Яка різниця між відчуттями на фронті і тут? Дуже добре, що тут мирно, є куди піти, щоб відпочити, зустрітися з друзями. Але тільки вчора я був присутній на одній зустрічі, де ледь до бійки не дійшло, коли воїну з передової хтось дорікнув, мовляв ти за гроші там стоїш… Так, гроші нам платять, але це не означає, що ми пішли на війну заради заробітків. Свої гроші ми також витрачаємо на амуніцію і технічне забезпечення. Погляньте в Інстаграм. Там ви зустрінете оголошення такого типу: збираємо гроші на дрони і т. ін. На війні постійно є втрати. Та краще втратити дрон, ніж людину. Тому техніка – це розхідний матеріал. На жаль, над цим не всі задумуються. Часто дивуються, мовляв, ми тільки недавно вам відправили, а ви знову просите. Був випадок, коли нам пригнали з-за кордону дві машини. Одна прожила два тижні, друга – три місяці. Першу посікло мінами так, що й на запчастини перестала годитися. Слава Богу, тоді в ній не було людей.
– Ти людина віруюча?
– Так, звичайно.
– Я бачив відео, де ти під час обстрілу вчив свого друга молитися. Чи правду кажуть, що на війні невіруючих людей нема?
– Є на війні і невіруючі, та більшість починає вірити в Бога, навіть якщо до того заперечувала Його існування. Той чоловік, якого ви бачили на відео, каже, що носить хрестик, але в Бога не вірує. Та в подібних до цього моментах починає про Бога думати.
– Які твої стосунки з Богом на війні?
– Відверті. Там трапляються такі ситуації, що без Божого втручання не могли б відбутися. Ти знаєш руйнівну силу снарядів, що біля тебе вибухають, розумієш, що тебе мало б розірвати на шматки, але дивом виходиш неушкодженим. І такі дива відбуваються, коли ураганами закидають касетні міни, коли їдемо в машині, зверху над нами дрон, який наводить артилерію, та прицільно б’є, а ми виходимо з-під вогню живими. Зрештою, коли я вчив свого друга молитися, по нас прямою наводкою лупив танк. Втекти не могли, бо не було куди втікати. Нас обстрілювали більше години. Та, коли ми помолилися, моментально танчик перестав стріляти. Ще пару мін прилетіло, розірвавшись уже не так близько, і все стихло. Метрів за десять від нас побачили рознесений ущент бліндаж, в який влучив снаряд зі шрапнеллю. Слава Богу, там не було людей, а в тому, що за ним, хлопці отримали тяжкі контузії. А в нас – ні подряпини. Ми перед тим уже змирилися з думкою, що то кінець і повністю віддали себе в руки Бога…
– Але правду кажуть, що на Бога треба уповати, але самому воювати. Як ти оцінюєш нашу бойову підготовку?
– Є структури, що дуже серйозно ставляться до підготовки, а є випадки, коли відправляють на навчання, а вони там байдикують. Коли ти приходиш на нуль і бачиш, що хлопці з дружніх сил елементарно окопи не докопали, то розумієш: при підготовці вони явно не допрацювали. З того боку артилерія добре стріляє. Коли ж у тебе окоп глибиною 120 см, то ти хіба присісти в ньому можеш. А там, де окопи нормальні й бліндажі добрі, втрат набагато менше.
– А чим тоді займаються командири?
– Я також хотів би це знати й дати кожному по шапці. Добре дати…
– Ти горілку п’єш?
– Ні. Наклав табу. Це на фронті – проблема номер один.
– Але ж колись у радянській армії перед кожним штурмом давали бойові сто грамів для хоробрості…
– Це ідіотизм з криком «Ура! За Сталіна!» перти чистим полем на укріплені окопи, звідки цих людей просто косять. Аналогічні ситуації бувають і зараз. Буває, що хлопці штабелями кладуть кацапів, а вони пруть і пруть.
– Як оцінюєш рівень підготовки вашого підрозділу?
– Загалом, добре. Я особисто раніше проходив підготовку в Правому секторі. Там були інструктори з великим бойовим досвідом, і вишколи вони проводили на високому рівні.
– Твої вишколи розпочалися в п’ятнадцятирічному віці. Тебе кликала до цього романтика?
– Романтики не було. Було внутрішнє відчуття, що я повинен щось зробити для України.
– Невже ти, будучи хлопцем, у якого ще не сіялися вуса, міг під час тих вишколів знати, з якою реальністю зустрінешся на війні?
– Скажу так: у дитинстві я дуже багато читав історичних книжок про часи козаччини. Мене цікавив шлях становлення воїна. Можливо, тому, коли прийшов час, на підсвідомому рівні в мене все було розкладено по поличках. Але ще до того я відчував, що воєнні випробування мусять прийти в Україну. Ми навіть про те час від часу говорили з батьком. Історія стосунків між росією та Україною свідчила про неминучість війни. Може, тому, коли вона прийшла, я морально був готовий до неї.
– Виходить, сама доля таким чином тебе готувала до майбутніх воєнних випробувань?
– В морально-психологічному плані, мабуть, що так.
– З 2014 року по сьогодні ти еволюціонував як воїн чи ні?
– У військовому плані – так. Це гартування характеру. Водночас я побачив і багато недоліків нашої армії й уже думаю про те, як їх виправляти.
– То ти хочеш пов’язати свою долю з армією?
Ні. Та стати людиною, що буде мати вплив на армію, хочу.
– Політикою хочеш зайнятися?
– Так. Я з середини побачив недоліки, що коштують життів українців. А що є важливіше за життя людини!
– Тоді запитаю тебе, як майбутнього політика: якби в тебе сьогодні була можливість реформувати армію, з чого би ти почав, знаючи про недоліки з середини?
– В сучасній війні перевагу має той, у кого краще поставлена логістика. Пригадуєте випадок, коли фура везла тепловізори вартістю приблизно 3 мільйони євро. Перетнувши кордон, вона чомусь не поїхала в бік фронту, а в Закарпатську область, де її згодом і знайшли. А історії з луцькими чиновниками, в яких на складах випадково знаходили гуманітарні речі зі штрих-кодами країн, звідки їх привезли. Тому я вважаю, що мають бути створені спеціальні конвойні служби, які доставлять речі безпосередньо до їх споживачів на фронті й нестимуть відповідальність у разі втрати. Тут важливий і підбір кадрів. Було б дуже добре, якби всі проходили через детектор брехні.
Друге – контроль за командирами середньої ланки. Ви ж запитували мене, чим вони займалися, коли солдати не копали окопи…
Третє – зменшення бюрократичної тяганини на тих ділянках, де треба діяти швидко та оперативно. Якби не та бюрократія, в нас давно були б і ракети, і безпілотники, і багато іншої зброї. Недавно, до речі, пролунали вибухи на російських аеродромах, де знаходяться стратегічні бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю. Сам цей факт показав, до чого маємо прагнути та як діяти.
Без цих трьох речей, на мою думку, справжні реформи не підуть. А далі – власне бойова підготовка. Думаю, ми можемо стати центром підготовки для всього НАТО. У нас є великий плюс – бойовий досвід, здобутий потом, кров’ю та навіть ціною життів наших воїнів. Бо ж кожна помилка на війні може коштувати життя.
– Яким ти бачиш закінчення війни?
– Дивіться, ніхто не очікував, що росіяни втечуть з Київської, Чернігівської, Сумської, а згодом і Харківської та Херсонської областей. Готуємось, готуємось, а потім – раз і пішли. Душа радіє. Скоро так буде з іншими територіями. Ракети перестануть літати, кацапи – або в землю, або із землі нашої. Коли їх не буде на землі нашій, ми створимо умови для тих людей, які сядуть за стіл переговорів і підпишуть мирну угоду на нашу користь.
– Коли це станеться?
– Сказати достеменно не можу. Часи відомі одному Богу. Та можу сказати: щодня, щогодини ми наближаємо цей час.
