Автор Іван ШВЕД
БОЇ ЗА ГОСТОМЕЛЬ ОЧИМА ОХОРОНЦЯ МЕРА
В історії начальника муніципальної варти Гостомеля Тараса Кузьмака з позивним Святий ви знайдете багато цікавого. Недарма в нього брали інтерв’ю провідні світові видання, включаючи CNN. Читайте і самі робіть висновки.
П’ятнадцять секунд між життям і смертю
Танки виринули несподівано, немов зловісні монстри, що грізно рухалися дорогою. Святий відреагував миттєво:
– Тисни на газ, щоб не стати легкою мішенню.
Машина загуділа, набираючи швидкість, але кулі крупнокаліберного кулемету швидші. Вони ще легше прошивають автомобіль, як гострий ніж бляшанку. Іван Зоря навіть не встигає зойкнути, коли одна із них тяжко ранить його в голову.
– Їдемо в амбулаторію! – командує мер.
Втікаючи бічною дорогою, впираються у ЖК «Покровський».
З одного із трьох будинків по них відкривають шквальний вогонь. Всі пружиною вистрибують з автомобіля, тільки поранений Іван вивалюється з машини, і куля в ту ж мить ставить його душу за крок перед вічністю.
Високий мер Гостомеля Юрій Прилипко біжить з надією заховатись за якимось будинком приватного сектору, та кулеметна черга підкошує ноги. Він падає на відкритій місцевості та стає легкою мішенню для стрільця.
Святий діє інтуїтивно. Найближче до нього – перекошений екскаватор. За мить він – під ним. Туди ж застрибує ще один із пасажирів авто – Юрій Штурма. Ситуація здається
безвихідною. Довкола маса ворожої техніки та озброєних орків. До найближчих із них – мабуть, тридцять метрів. На щастя, стрілець із багатоповерхівки втрачає азарт до полювання на укропів, мабуть, думаючи, що свою роботу вже зробив, але варто йому побачити якийсь порух, і куля відразу ж полетить у це місце. В той момент Юрій Прилипко хапає телефон і, повернувшись набік, привертає увагу стрільця. Той не промахується. 
Наступна куля влучає в серце. Чується характерний звук, коли розчохлюють гранатомети («мухи»). Одним із двох вибухів добивають Івана Зорю.
Святий телефонує до свого командира Єгера та шепоче:
– Що робити?
– Зариваєтесь у землю! – чує в слухавці. – Може, пощастить дочекатися темряви. Далі будете діяти за ситуацією.
У Святого є ніж. Він вирізає ним замерзлі верхні шматки ґрунту. На дворі – десять градусів морозу, та вони не відчувають холоду, вгризаючись у землю руками та ногами, водночас насипаючи бруствери, щоб ліквідувати просвітки, завдяки яким тепловізор може вловити тепло їхніх тіл. Працювати лежачи важко, та є великий стимул: дуже хочеться жити! Тому невдовзі вони вже зариті в землю приблизно на метр.
Святий телефонує товаришу Давиду, щоб позначити місце, звідки згодом забрали б їхні тіла. Потім дзвонить дружині, щоб попрощатись:
– Моліться, ситуація критична.
На годиннику – пів на другу. Час розтягується, немов гумова жуйка. Важко збагнути, що від влучання першої кулі в автомобіль до їхньої появи під екскаватором минуло якихось п’ятнадцять секунд, а в цьому мізерному проміжку сталося так багато! На їхніх очах загинуло двоє близьких людей, і вони нічого не могли вдіяти.
Тоді вони не фіксували лету тих секунд, що тепер повільно минали разом із кожним ударом серця. Святому здавалося, що його тіло й стало суцільним серцем, відчуваючи кожну пульсацію в середині та навіть найтихіший шурхіт зовні. Та раптом у виснажливу атмосферу очікування починає вриватися холод, якого досі не відчували. Вони туляться один до іншого, наче найближчі люди, щоби зігрітися. А час то завмирає, то знову починає плисти, коли на монітор уяви пам’ять виводить картини життя.
Коли Рембо став Святим?
Пригадуються революційні дні. Дружина Ліля на восьмому місяці вагітності, а тут Майдан горить. Хіба всидиш удома! Логічним продовженням Майдану стає війна. Він іде у військкомат, а його вводять в окремий список. Бо ж в армії не служив, жодної військової спеціальності не має. Що йому робити на фронті? Та вдома не сидиться. Вирішує іти в навчальний центр Правого сектору. Там проходить вишкільну програму разом із багатьма гідними хлопцями, серед яких: сумирні християни і колишні рецидивісти, добропорядні бізнесмени і анархісти, замріяні люди мистецтва і нестримні ультраси.
В навчальному центрі йому спочатку дають позивний Рембо.
Тарас перевершує багатьох своєю фізичною підготовкою, бо в молоді роки посилено займався східними єдиноборствами. Та в бойовому підрозділі перед хлопцями постає Рембо хіба за тілом, а в душі – глибоко віруюча людина, яка пізнала ласку Божу. Тому його перехрещують на Святого, хоча він переконує побратимів, що це вони варті називатися святими. Бо вони виконують головну заповідь Господа: хто любить свого ближнього і готовий віддати за нього своє тіло, той чинить як чинив Господь, коли зійшов на Голгофу і віддав Своє життя за нас. Його хрестять командир підрозділу Єгер, побратими Стрийко, Монгол, Тур, Фаза, Лом, Сич, Чуб та інші. Покладаючись на Бога, разом з ними спочатку в складі Правого сектору, потім УДА (Української Добровольчої Армії) проходить бойовий шлях в Авдіївці, Красногорівці, Мар’їнці, Пісках та інших містах у зоні бойових дій.
Як Святий став охоронцем
У 2018 році, коли за наказом головнокомандуючого УДА виводять із зони бойових дій, на нього чекає довгий курс реабілітації. На війні він пошкоджує спину. Та випадає нагода поєднати корисне з приємним. Йому пропонують посаду начальника служби безпеки на базі відпочинку в Коблево, що належить Роману Покровському. Він починає захоплюватися людиною, котра сердечно ставиться до потреб ветеранів, інвалідів війни, вдів, радо приймає за свій рахунок на відпочинок і реабілітацію воїнів УДА та інших підрозділів. Побільше б Україні таких патріотів! У Коблево Святий знайомиться з близьким оточенням мера Гостомеля, котрі й рекомендують його Юрію Прилипку.
Ще до приходу на посаду голови Прилипко – один із найкрупніших
бізнесменів краю. На його підприємствах працює понад 700 працівників. Коли під час децентралізації Гостомель відділяється від Ірпеня, він серйозно виділяється на економічній карті регіону. На території Гостомельської ОТГ залишається аеропорт «Антонов», склозавод, багато логістичних компаній тощо. Звісно, за такої економічної привабливості виявляються небезпечні моменти не тільки для голови міста, а й для його сім’ї. В такій ситуації питання безпеки не може бути другорядним, тож мер Гостомеля приймає Святого на посаду заступника начальника муніципальної варти з питань безпеки та радником з питань АТО, згодом підвищує в посаді до начальника. Він прив’язується до Юрія Прилипка, ставши наче ще одним членом його сім’ї.
Початок вторгнення: герої та послідовники Юди
Ранок 24 лютого починається з вибухів, від яких дрижать навіть стіни. Військова частина, недалеко від якої він знімає квартиру, вже на ногах. Молоді хлопці в тривозі та передчутті.
Більшість боєздатного персоналу разом із важкою технікою чомусь незадовго перед цим відбуває на Схід. Чи вдасться обмеженій кількості наших воїнів захистити аеропорт, якщо туди висадиться великий десант? – застрибує думка, та надовго не затримується. Телефонний дзвінок Юрія Прилипка перериває її. Він скликає всіх на екстрену нараду, щоб чітко розподілити обов’язки та не залишити критичну інфраструктуру безконтрольною. Конкретно погоджують, хто залишається на місці, хто йде в укриття. Та ворог просувається таким
темпом, що вже в обід першого дня в мерії не залишається нікого.
Люди піддаються загальній паніці, що ввергає всіх у хаос. Досі вони вірили, що наші кордони на надійному замку, та раптом бачать у небі ворожу авіацію, що літає безперешкодно й атакує військову частину. Вже о пів на десяту ранку першого дня повномасштабного вторгнення довкола летовища починає літати велика зграя ворожих гвинтокрилів і висаджувати десант. Наші військові б’ються відчайдушно та грамотно, спалюючи кілька бортів. Але їх так багато! Святий розуміє: якщо летовище захоплять, а злітні смуги не вдасться підірвати, сюди прилетять важкі військові літаки з ворожою технікою для походу на Київ. Медведчук і вся розгалужена мережа готових торгувати совістю за тридцять срібників задурно рос
ійські гроші не отримують. Чи не тому не евакуюють гордість українського авіабудування – найбільший у світі транспортний літак «Мрія», хоча для цього все готове? Його спеціально затримують. Захоплять кацапи аеропорт – отримають приз. Не захоплять – знищать українську «Мрію». А це – значно більше, ніж просто літак. Це – символ нації, що прагне увійти в число передових у світі. Нація така ж, як і людина: без високої мрії – аморфна маса. Чи не тому керівництво ДП «Антонов» навідріз відмовлялося від будівництва фортифікаційних споруд довкола аеропорту та в середині? Ці думки Святий не може відігнати вже зранку першого дня, коли за наказом мера робить об’їзди, щоб перевірити наявність оборонних споруд і вияснити, чим ще можна допомогти військовим.
Холодний розум у час загальної паніки
А тим часом у місті – паніка. Біля кожної АЗС – нескінченні черги. Всі прагнуть заповнити цілі баки, щоб вивезти своїх рідних звідси. Та навіть заправленим автомобілям не вдається покинути місто. В бік Житомирської траси – багатокілометрові корки. Прорватися може тільки той, хто добре знає бічні та навіть польові й лісові дороги. Тим же, хто проживає ближче до летовища та військової частини, треба покидати свої домівки негайно. Ворожі літаки раз по раз виринають у небі, й проносячись над казармами, бомбардують їх. Ніхто не дасть гарантії, що бомба чи некерована
ракета не потрапить у житлову забудову. Треба ховатись! Але ж куди? Бомбосховище в ДП «Антонов», здається, витримає навіть ядерний удар. Але ж там тривають запеклі бої. Найближча схованка – колишня виправна колонія. Люди біжать туди. Інші ховаються в укритті школи №13 поближче до центру. Та їм потрібні їжа, вода, медикаменти. Мер Юрій Прилипко зберігає холодний розум, бере відповідальність на себе й наказує відкривати магазини та аптеки. Зголошуються добровольці-волонтери для того, щоби розвозити та розподіляти провіант.
А події розгортаються динамічно. Наші хлопчики, незважаючи на мол
одість, приймають російський десант не з хлібом-сіллю, а з вогненними подарунками. Вони спалюють кілька бортів і двохсотять частину десантників. Але ворожих гвинтокрилів з десантурою дуже багато, підходить важка техніка, тож уже наступного дня доводиться відступати. Завдання Святого – допомогти переправити їх через Ірпінський міст у Горенку для перегрупування. Воїни зараз украй потрібні для оборони столиці. Це – найголовніше завдання! Та забувати про Гостомель не можна, бо він – один із головних плацдармів для походу орків на Київ. Тому за пару днів тут з’являються наші спецпідрозділи, несподівано та блискавично атакують кацапню, відтісняють її та закріплюються в центрі біля території склозаводу. Та навіть вони не можуть встояти перед навалою орди, що пре з боку Демидова, й відступають. Наші військові підривають Ірпінський міст, згодом і дамбу. Тож на захист Києва стає і водна стихія. Спроби орків переправитися через 
ріку присікаються вогнем з іншого боку. Щоправда, невеликій частині кацапів вдається переправитись на другий бік, але там вони і залишаються навічно, знищені нашими воїнами.
Гостомелю в цей час найважче. Він – відрізаний від своїх. З одного боку – рікою, з іншого – ордою. До 3 березня Юрію Прилипку разом зі Святим якось вдається забезпечувати тих, кому не вдалося евакуюватись. Того дня вони їдуть отримувати гуманітарну допомогу та потрапляють у засаду. Ворожі кулі переривають життя Юрія Прилипка та Івана Зорі. А Святий разом із Юрком зараз принишкли, зариті в землю, щоби не виявити себе ні звуком, ні рухом, поки темрява не оповиє місто
Тунель до другого народження
Коли настає вечір, Святий приймає рішення рити тунель від їхньої схованки попід фундамент паркана на приватне подвір’я. Перед тим він зателефонував своїм хлопцям. Вони сформували групу для їхнього порятунку, та по дорозі також потрапили під обстріл. Ворожа куля скосила Сашка Карпу, який того дня став третім двохсотим з їхньої команди. Та хлопцям усе ж вдалося відчинити п’ятий за рахунком будинок від їхньої схованки. Ризикнути перебігти до нього по дорозі не 
наважуються, бо дороги перебувають під прицілом, орки отримали наказ стріляти в усе, що рухається. Тож, як би важко не було, доводиться рити тунель. Слава Богу, земля в Гостомелі піщана. Навіть під узбіччям втрамбованої дороги рити її набагато легше, ніж на Львівщині у звичайному ґрунті. Та все ж, руки печуть, нігті задираються, шкіра тріскає. Тим не менш, жадоба до життя творить дива: наче кроти, вони пролазять попід землю на подвір’я, знімають із себе куртки, щоб у разі якщо, не допусти Господи, стрілець їх засіче, він не впізнав би в них тих укропів, яких не добив удень, і не почав виправляти свою помилку. Хоча мороз пече, вони чекають роздягнуті, коли запрацює арта. Кожен вибух відволікає увагу вартових, і святий з Юрком у той час рухаються короткими 
перебіжками, перелазячи через паркани приватних будинків. Так дістаються до жаданого будинку, де п’ють чай, зігріваються та й провалюються в сон.
Світло нового дня висвітлює нову проблему: як вибратися звідси? В місті орудують орки, котрі рано чи пізно навідаються сюди. Проходить день-два, та ідея не приходить. Третього дня вони бачать через вікно місцевого священника, що тягне перед собою тачку, під’їжджає до тіла Юрія Прилипка, вантажить його і везе дорогою, щоби похоронити по-людськи. Та за ним спостерігають не тільки вони. Кілька жінок з великими пакетами проводжають своїми поглядами мера в останню путь. Хлопці давно звернули увагу на цих жінок, які щодня ходять дорогою зі своїми сумками й підбирають десь 
покривало, десь ковдру, десь пляшку з водою. Кацапи чомусь ставляться до них поблажливо. Святий з Юрком ризикують: перевдягаються в жінок, беруть у руки великі пакети й помало від будинку до будинку рухаються вулицею. Страшно! Ще й як страшно! Та вони таки приходять до будинку Юрія Прилипка. Там у нього залишилися дружина і теща. Дружині – шістдесят, тещі – дев’яносто чотири роки. До того ж у підвалі перебуває до двадцяти людей. Про те, що чоловік уже мертвий, вона відчула, щойно глянувши на Святого. Він лише підтвердив.
А 10 березня був оголошений гуманітарний коридор. Усіх розсадили по різних машинах і вивезли з Гостомеля.
Що далі?
Святий сам запропонував нам задати йому це запитання і відповів так: «Моє життя дивно поділене на до 24 лютого і після. 3 березня я вдруге народився, хоча й до того по нас неодноразово стріляли. Автомобілі були повністю понівечені осколками. В хати залітали ракети. Я стояв на подвір’ї, тож мене могло зачепити. В наших садах їздила їхня техніка, ходили ДРГ. Та другим днем народження вважаю 3 березня. Що ж далі? Зимою було завдання – вижити, тепер – перемогти. Амінь!»
