Інтерв`ю з Антоніною Листопад

Антоніна Листопад: «Кожне Слово моє – граната. І крилата ракета – вірш!»

Для мене Антоніна Листопад є типовим образом українки, в якій переплелися галицький темперамент, подібний до нестримного потоку гірської річки, що з клекотом оминає великі каменюки та валуни, та східняцька напористість, що асоціюється з потужною, плавною та непохитно впевненою течією Дніпра, який невпинно несе свої води, аби разом із Дністром, Дунаєм на іншими ріками влитись у Чорне море. Народилася вона 8 жовтня 1941 р. у с. Перекалі на Рівненщині. Закінчила Дубенське медучилище та Івано-Франківський медичний інститут і отримала фах лікаря-невропатолога. З 1968 року проживала в м. Краснодоні на Луганщині, де, віддаючись лікарській практиці, паралельно реалізовувала своє поетичне покликання. Ставши у 1991 році членкинею Національної спілки письменників України, вона з нестримністю галичанки увірвалась та із потужною напористістю, властивою східнякам, утвердилася на літературній ниві, ставши лауреаткою премій імені Василя Стуса, Олени Пчілки, Воляників-Швабінських, Українського Вільного Університету (Нью-Йорк), Шашкевичівського Конкурсу (Вінніпег, Канада), «Українська мова – мова єднання» (Одеса) і «Коронації Слова» (2020 р.), отримавши в номінації «Пісенна лірика» першу премію за «Пісні з Донбасу». Останню книгу вона вже писала в статусі вигнанки-біженки з окупованої частини Донбасу в облюбованому письменниками місті Ірпінь Київської області. Та, на жаль, з початку повномасштабної війни довелося покинути й це місто, яке безжальний агресор почав перетворювати на руїну. Таким чином поетеса опинилася на Дрогобиччині, куди її запросила подруга Ліля Кобільник – композитор і бард, закохана в поезію Антоніни Листопад, яка під музику дрогобичанки зазвучала з новою силою.

– Пані Антоніно, коли читаю ваші твори, то в уяві бачу лікаря, що ставить діагноз Україні поетичними засобами. Що діється в Україні, здебільшого знаємо, та що в цей час діється з Україною… Чи не могли б ви поділитися з нами своїми думками з цього приводу як лікар і як поет?

– Україна зараз виринає із вирви. Куди її занурили недолугі псевдогетьмани! Тяжко дихати, в судомах, в руїнах, під танками і ракетами, але Вона знаходить кисень – в своєму Майбутньому.

Не можна спопелити кожен Дім.

Ми воскресаємо. Як Фенікс! В с ю д и….

.. Коли гримить над паростками Грім,

Комусь же треба підставляти груди

1995

– Ви – українка із Рівненщини, яка не розчинилась в російськомовному середовищі Донбасу. Чи може голос крові повернути українськість зросійщеним нашим краянам?

– Колись, як я працювала в лікарні, мене викликали, як невропатолога, додому до хворої жінки, в якої стався інсульт. Жінка була без свідомости. Я запідозрила в неї крововилив у пухлину мозку. А дочка розповіла, що мама часом приходить до тями і щось говорить, але незрозумілою мовою. Зайшла сусідка-українка і підказала, що мама говорить рідною мовою про свою Полтавщину, мальви, родинну хату, з якої вона виїхала ще 16-річною дівчиною, завербованою в Донбас.

Прожила життя в Донбасі, одружилася, зрусифікувалася, вийшла на пенсію, сімдесят років уже… І ніколи з дітьми не говорила українською мовою. Мені подумалося, яка велика трагедія Української нації: мати говорить передсмертні слова рідною мовою, а діти нічого не розуміють!

Мій діагноз підтвердився. Жінку прооперували в нейрохірургії і, виходячи з наркозу, вона теж говорила рідною мовою. Отак, коли кора мозку завмирає, – починає говорити підкорка. То що сильніше?! Підкорка – незнищенна! Наші гени там закарбовані, як українські скарби, навічно! Їх з нас не вигнати, не випалити і не вибити…

Якраз тоді я листувалася з київським письменником Петром Осадчуком, який був депутатом Верховної Ради. То він мого листа зачитував з Верховної Трибуни.

Так і знай: кореневість озветься.

І під Кроною ти заспіваєш Псалом.

Ти – зерно. І Земля!

Проростай через серце!

Хоч одним, а зведись Родовим Колоском…

– Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідности та війна з погляду поетеси-медика про що свідчать?

– Це свідчить, що Україна знаходиться в постійному, переможному, національно-визвольному русі. А зараз досягла Апогею в цій нескінченній Віковій боротьбі. Ворог, втративши всі дипломатичні впливи на Україну, не скриваючись, пішов у лобову вогняну атаку! І …втратив свого тупого лоба під нашим Стольним Київом.

Тепер безголово б’ється в кривавих конвульсіях, захлинаючись у власній крові і брехні.

Це – не просто війна, Це – Знаковий Бій Двох Світів, Старого і Нового!

ШАНСІВ У МОСКВИ НЕМА, НАВІТЬ НУЛЬОВИХ…

ХІБА МОЖНА ЗДОЛАТИ ЦІЛИЙ СВІТ?

Окремо хочу наголосити про нашу Молодь, яку я люблю найдужче. Дивлюся на такі прекрасні, неймовірні, благородні Українські лиця наших Воїнів, хлопців і дівчат. І дивна гордість наповнює усі мої споконвічні гени!

До яких Висот Досконалости вони сягнули!

Ми ніколи не забудемо тих, хто віддав і віддає зараз Життя за Україну! Ми збудуємо їм Вічний Пантеон Пам’яти і закарбуємо всі їхні одухотворені Лиця і всі гарячі Події.

Хочу Вас запевнити, що наша Україна має Найкращу і Найвідданішу Молодь!

Я ту Молодь полюбила ще з Другої “Червоної Рути” у Запоріжжі, з Майдану – 2004, де я всі дні пробула з ними.

Захоплююся їхньою гідністю, високопоглядністю, інтелігентністю та інтелектуальністю, обширами мислення, мужністю і нездоланністю!

Все у Віках обізветься.

Прямо в Безсмертя дивлюсь.

Кланяюсь Молоді – в серце!

Бога за Молодь молю…

2004

– Війна вирвала багатьох людей із зони комфорту та ввергла у випробування. Вам особисто довелося покинути затишну чотирикімнатну квартиру в Кранодоні на сході та виїхати в місто Ірпінь у центрі й, урешті-решт, опинитись у Дрогобичі на заході України. Можливо, Сам Бог скерував так, аби пізнати єдність у багатоманітности? А ви як думаєте?

– Нікому не бажаю т а к о ї різноманітности. Втрата за втратою біжить і втрату доганяє! І ти один – сам-на-сам! Справді, біженський біль може зрозуміти тільки біженець… Не дай, Боже, нікому і ніде!

А Символіка у мене була і є – з а в ж д и! Народилася на Заході, між Дубном і Луцьком, перекальська хуторянка. Батько – галичанин, Мама – волинянка.

Живу на Сході, тобто жила, поки війна не вигнала. Київ – моя Літературна Фортеця. Львів – мій П’ємонт!

Коли мене запитують при знайомстві, звідки Ви, – завжди відповідаю: з усієї України!

Це, справді, так і є! Бо я – Родовий синтез і Національний аналіз свого Українства…

Не їдьте з Авдіївки, Люди!

Хоч очі сльозами – ущерть.

Ви зайвими будете всюди.

Бездомність страшніша за смерть!

– Зараз ви живете у звичайному галицькому селі, та кажуть, що поселятись подалі від урбанізованого міста вам дуже не хотілося. Чи правда це? І правду скажіть, чи до вподоби вам сільське життя тепер?

– Село і галицьке, і волинське, і всі села українські – це оаза природи, праці і особливого Небесного аромату. А урбанізоване місто – це зараз для мене: аптека, продукти і справність ноута…

Але, насправді, я дуже задоволена, що Господь мене повернув у село. Весна, літо, осінь – прекрасно! А що буде зимою? Дочка каже, тебе там одну в чужій хаті сніги заметуть і не викопаєшся до воріт навіть. Можливо і так, побачимо.

Але село я дуже люблю… Бо сама – хуторянка. Виросла на жайворонковому хуторі, між Дубном і Луцьком на Демидівщині. Кожен хутір, а в Перекалях було три паралельних хутори, – мов корабель. Свята Земелька дуже любить хутори. Бо це – справжні хліборобські скарби!

Поля, Церкви, луги, рибні озерця, хоч і зарослі, занедбані, але такі таємничі, – все мене тут вабить… А як весною кувала зозуля, майже не перестаючи! Як цвіли ріпаки! Золоте поле золотило навіть Небо. Жаль, не дуже зараз вистачає часу для тихого споглядання. Творча праця забирає дні і ночі…

Небесність – на Землі.

Тут – Небо всюди.

Небесний килим Сам Господь встеляв.

Ми – хуторяни. Ми – ранкові люди.

Ми любим Сонце. І свої поля…

– Я «прогулявся» вашими сторінками у Фейсбуці та був вражений і кількістю, і якістю поетичних творів, написаних у час повномасштабної війни. Віддаю належне: перефразовуючи слова Лесі Українки, вам вистачило снаги та хисту, щоби вигострити, виточити зброю іскристу та воювати нею проти наших ворогів. Чи не виникає бажання відкласти зброю та взяти до рук ліру, щоби оспівувати кохання на тлі райської природи, посеред якої поселив нас Творець?

– Восьмого березня я приїхала в Дрогобич. І зразу відкрила свою “Фронтову сторінку” у Фейсбуці. Слово – моя зброя на цьому страшному фронті. Вже двадцятого березня я повністю визначилась з цим призначенням, написавши лист “Окупантам”

В мене зброї для тебе багато…

І стріляю я метко – повір!

Кожне Слово моє – граната.

І крилата ракета – вірш!

А зі мною – уся Україна…

Відкриваю останній секрет.

Кожна буква – для тебе міна!

Кожен звук – то мій кулемет.

В мене стільки для тебе терняків!

В мене – тисяча тисяч долонь!

Кожен день я іду в атаку.

Відкриваю щоночі вогонь!

Відносно ліри і кохання… Ліра з поетами – завжди. І не писати про кохання просто неможливо. На останніх своїх фронтових сторінках я давала багато любовної лірики для духовного перевантаження. Книгу Лірики я давно пообіцяла нашій Молоді. Ще колись в Луганському унівеситеті на Авторській зустрічі, де одна студентка прочитала мою поезію “Переходимо всі через грані. І межі..”

Мене не раз питали:

– Чому Ви не читаєте своєї лірики?!

Тоді я відпола:

– От виборемо Справжню Україну, і тоді буде одна лірика. Лірики у мене купами – скрізь. На три великі Книги вистачить! Запитайте, який поет не пише лірики?! Я особисто не ляжу спати, доки не напишу щось ліричне… Лірика – це ж основа і душа Поезії!

Влада, війни, усілякі суспільні перетурбації – це перехідні лише моменти. Любов Людська – в і ч н а! Бо це і є, власне Самим Життям! Як же можна не писати про Любов?! Про ту Велику Божу Тайну, яку Господь поклав нам в подарунок.

Уже майже підготувала Книгу Лірики. Війна-злодійка вкрала всі надії. Але дасть Господь нам нашу вистраждану Перемогу – і буде зовсім інше мирне Життя.

Заглянув мені ув очі…

Зосталась відразу в них.

Ти – перше й останнє пророцтво!

Ти – річка моя. І човни…

– Коли війна закінчиться нашою перемогою, що будете робити? Повернетеся в Донбас чи залишитесь у Дрогобиччині?

– В Донбас уже не вернуся однозначно. І не тому, що не хочу. Все змінилося, переповнилося болями і втратами. Знову подумки все повторяти – це неймовірно тяжко! Потрібне зовсім нове свіже середовище. Щоб і собі оновитися, освятитися і жити далі… Поруч зі мною в Донбасі жила моя названа сестра Миронка з нашого охматківського довкілля на Волині. Нема Миронки! Яка мене зустрічала і проводжала у всі мої літературні мандри.

Чи повернуся в Ірпінь?! Теж не знаю. Чи зостануся на Дрогобиччині, тільки Бог знає! Так часто міняються ритми і динамічні мої стереотипи, що плаваю в повітрі, як безпритульна пташка, не знаю, де притулюся завтра.

Як орлицю, – лишили без крил.

Наче в лебедя, – зрізали гребінь

Все одно моя Рідність яскрить.

І горить моє Сонячне Небо!

– І наостанок: якою бачите Україну повоєнного майбутнього?

– А Майбутнє України я добре знаю! Все буде так, як передбачила болгарська провидиця Ванга, до якої їхали і прем’єри, і президенти на раунди. Це саме вона сказала нашій тернопільчанці Надії Плющ, яка приїхада до неї за порадою.

– А ТВОЯ УКРАЇНА ПРЕКРАСНА!

ТИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯКЕ У НЕЇ ПРЕКРАСНЕ МАЙБУТНЄ!

Чула особисто в Тернополі від самої Надії Плющ, яка на той час очолювала Союз Українок

Я ВІРЮ В ЦЕ МАЙБУТНЄ!

БАЧУ УКРАЇНУ – ЦЕНТРОМ ЄВРОПИ..

АВТОРИТЕТОМ СВІТУ!

І КВІТУЮЧОЮ ДЕРЖАВОЮ!