Віктор Кирій
(Оповідання)
Сталася ця правдива подія – аніскілечки не вигадана автором – зранку 6-го березня 2020 року в одній зі шкіл Дрогобиччини, у якій директором мав честь працювати… хоча чому ж мав честь? Це школа мала честь мати за директора такого відомого педагога й педагогічного адміністратора, як Меркурій Аполлонович Бичечок-Солом’янський.
Сталася ця подія прямісінько в кабінеті директора – під час закритої педагогічної наради чоловічої частини педагогічного колективу відповідної школи – з питання святкування Міжнародного жіночого дня – 8 березня, який наближався зі швидкістю комети Галлея.
– Я так собі думаю, – каже Меркурій Аполлонович, – на шкільну лінійку свято виносити не будемо, позаяк у наш час воно не входить у програму патріотичного виховання. Відповідно – будемо святкувати всім педагогічним колективом за закритими дверима – в учительській – звичайно, відразу ж після робочого дня, який можна закінчити о 12-й годині, позаяк нині передсвятковий день і до того ж – п’ятниця…
– Можна й на годину раніше – технічно це можливо, – сказав завуч.
– І діти всі будуть задоволені, – додав організатор позакласної роботи Мойша Соломонович, на прізвисько «Крішнаїт».
– Не поспішайте, товариші… Не поспішайте, панове – як модно зараз говорити у стінах парламенту, – каже до них директор, – дехто з учнів може нам ще згодитися. Судіть самі: кожне шкільне свято складається із трьох незамінних речей: випивона, закусона й тостів. Закусон можна принести зі шкільної їдальні, позаяк учні сьогодні обідати будуть удома. Випивон можна купити в найближчій корчмі – так, так, у тій, що навпроти школи – через дорогу. Гроші в нас є – з нами нещодавно розрахувався консервний завод за яблука зі шкільного саду, але от, хто із нас піде за випивоном – це вже проблєма. Я пропоную послати Івасика, тобто Ваню Колайдера, із 8-б класу, а за це йому одну пляшку дамо як винагороду. В підсумку залишається у нас проблєма тостів – їх також треба підготувати.
– Не треба їх готувати, Меркурію Аполлоновичу. Ви ж знаєте, який я блискучий оратор! – каже Мойша Соломонович. – Нічим не гірший за Юлія Цезаря. Я всі тости експромтом виголошу… Ви ж знаєте, який я блискучий оратор!
– Хтось би, може, й не знав цього, але – не я! Я ж вам усім скажу, поклавши руку на серце, що чудово знаю і сьомому закажу: дуже ви лепський оратор, Мойшо Соломоновичу! Майже такий самий, як наш Троцький! – погодився директор.
– Да! Троцький і Цезар – оратори були такі, що й під білим світом таких ще не було! – патетично вигукнув Хома Генріхович – завуч тієї ж школи, у якій Меркурій Аполлонович займав посаду директора. – Але якщо брати серед наших сучаників, то мені найбільше Зеленський подобається – він і за словом до кишені не полізе, і такий, що й у ступі його не влучиш, і на гарячому не впіймаєш!
– А чим же я за нього гірший!? – дивується Мойша Соломонович.
– Ви, Мойшо Соломоновичу, за нього нічим не гірші – але лише в ідеалі – тільки й ріжниці в тому, що він – уже президент, а ви – ще ні. Але якщо вже брати ораторів і якщо вже брати серед наших сучасників, то ліпшого немає, аніж кузен Меркурія Аполлоновича…
– То правда! Кузя – то штука серйозна! – погодився директор. – Говорить, зараза, – як справжній чоловік!
– То, що ж виходить, по-вашому, Меркурію Аполлоновичу? Ми ж чо – із Зеленським, по-вашому, не можемо, виходить, говорити, як справжні мужчини? Чи як ми вас маємо розуміти? – обурився Мойша Соломонович.
– Звичайно ж, можете, Мойшо Соломоновичу, навіть із Зеленським, як справжні мужчини поговорити, але я вам цього не раджу – відразу ж – за шкабарки візьмуть і-і-і… буде вам те, що Петру Олексієвичу – з митницею проблеми матимете! – доброзичливо зауважив завуч.
– Свій свого не видасть, Хомо Генріховичу, і взагалі – ви вже збилися на іншу тему. Якщо не помиляюся, ми до цього про ораторів тут балакали… – каже Мойша Соломонович.
– Не помиляєтеся, Мойшо Соломоновичу, – погодився директор, – таки про ораторів і про мого Кузю…
– Тобто – про вашого кузена! – уточнив завуч.
– А то ж про кого!? Мій Кузя – то скотина серйозна! Він, бувало, як почне щось говорити – то писка йому вже нич ніхто затулити не здатний – прямо, як людина говоре! Люцьким голосом говоре і лається голосом нелюцьким – немов його на пательні живцем підсмажують, як дідько з дебрів п’яний у доску!
– А це тому, що ваш кузен, Меркурію Аполлоновичу, – начальник великий, – пояснив Мойша Соломонович, – усі великі начальники мусять так лаятися, аби їм маржина якась на голову не вилізла – робота в них така!.. Мій кузен також лаятися так уміє – нелюдським голосом репетує – хоч вуха закривай!
– А у вас що ж – також така сама скотина є? – здивувався директор.
– Я б не сказав так прямо, що вже зовсім скотина, але всяке буває іноді… – дещо розгубився Мойша Соломонович.
– Вам повезло, Мойшо Соломоновичу, – мій Кузя – таки скотина заводова – скотина у квадраті, так би мовити! Кота доброго на нього немає!.. А він їх, скажу вам, як вогню боїться!
– Кого боїться, Меркурію Аполлоновичу? Я щось вас погано розумію, – здивувався Мойша Соломонович.
– Та кого ж іще? Кота мого Мурципана…
– Дивно! Такий великий начальник і боїться кота… – задумливо промовив завуч, почухавши потилицю.
– Коли кіт далеко, то він його, може, й боїться не так вже й сильно, але коли біля клітки його ходити починає – туди і сюди, тоді мій Кузя місця собі не знаходить.
– Я б вам таке порадив, – каже Мойша Соломонович, – попросіть санітарів, аби до його клітки кота не пускали.
– Доводжу до вашого відома, Мойшо Соломоновичу, що в моїй кам’яниці санітари не прибирають – я ж вам не головний лікар району. Я живу скромно – без ніяких там санітарів. А прибирають у мене, як ви маєте знати, шкільні прибиральниці. Вони на деякий час із клітки Кузю випускають. Але – не надовго…
– Ви гадаєте, що це цілком безпечно? – запитав Мойша Соломонович. – Як у нього із психікою на даний час?
– Бувають певні відхилення, – відповідає директор. – Одного разу, наприклад, цілий вечір голову мені довбав: «Налий сто грам, налий сто грам! Налий сто грам!». І так далі, і так далі. Я вже не витримав і налив йому сто грам. Він попробував і плюватися почав…
– О-о-о! Це вже серйозно! – вигукнув Мойша Соломонович, – справді його в клітці слід тримати!
– А тож де!? Там йому й місце! – погодився директор.
– І скільки ж він там сидіти має? Що лікарі кажуть? – питає Мойша Соломонович.
– Сидітиме, доки не здохне… – каже Меркурій Аполлонович.
– Так довго!? А за що ж його туди посадили?! – здивувався завуч. – Я, сказати правду, й не знав, що його вже посадили…
– А я його про те й не питав – звідки я знаю? Ви про такі речі мене питаєте, Хомо Генріховичу, про які між порядними людьми взагалі ніхто не говорить…
– Та я б, може, нічого вас і не питав, Меркурію Аполлоновичу, але ви ж самі сказали: кота боїться…
– Нічого дивного в тому немає, Хомо Генріховичу, – пояснив Мойша Соломонович. – Може, він у минулому житті мишею був і у нього умовний рефлекс прокинувся… Я вам скажу, що, наприклад, слон – він страшенно мишей боїться. А кіт – він все-таки за мишу тварюка більша, а слон, безумовно, в кілько разів більший за кузена Меркурія Аполлоновича… Інстинкт самозбереження у ньому, може, спрацював…
– Не знаю, чи був він мишею. Якщо й був, то хіба що летючою, бо інаше, як би в нього крила виросли. Але, що кота він, як вогню, боїться – це я вам правду сказав. І те, що лається він, як нечиста сила, це також не брешу. Як почне бувало лаятисі – хоч клітку із ним з хати на балкон винось! Аби й сусіди всі внизу дивитисі позбігалися… – продовжує Меркурій Аполлонович.
– А мій кузен нікого на світі не боїться – Бога не боїться й людей не соромиться, – признався завуч. – Він суддею у Києві працює.
– Мій Кузя – він також людей не стидається і не боїться нікого – ні на землі, ні на Небі, навіть мене не боїтьсі. Одна управа на нього – кіт Мурципан… Чекайте, Хомо Генріховичу, а як же це ваш папуга суддею в Києві влаштувався?
– Який папуга?! Меркурію Аполлоновичу! Кузен мій – поважний чоловік, а ви про нього таке балакаєте. Він у Києві суддею працює – двоюрідний брат мій Юлій Робертович Франкенштейн! Щоправда, на папугу, може, й схожий троха – але не настільки ж, як ви говорите!
– Поважний чоловік, кажете? То чому ж ви його Кузєю називаєте, Хомо Генріховичу! Я вас не розумію, Хомо Генріховичу, – ви то в один бік, то в другий…
– То ви Кузєю називаєте свого брата двоюрідного, Меркурію Аполлоновичу, – того, що у клітці сидить, а я так свого брата ніколи не називав – язик би мій не повернувся – так свого кузена назвати…
– Я Кузєю свого брата називаю? Свого брата Жору?! Ну ви даєте, Хомо Генріховичу! Правду про вас мені пан Юзик казав! Прикрий ви чоловік!
– Так ви ж, Меркурію Аполлоновичу, самі нам із Мойшею Соломоновичем тільки-но так казали! Я навіть думав, що ви жартуєте, спочатку. Ну як, думаю, ваш Жора, який у такій поважній конторі працює, може злякатися якогось там кота Мурципана?! Повірити важко в це було… Але коли ви сказали, що у клітку його посадили, то вже, думаю, треба вірити, ну, думаю, біла гарячка в чоловіка – з ким не буває!
– Совісті ви не маєте, Хомо Генріховичу! Прямо у вічі бреше й оком не змигне! Ось вам Мойша Соломонович свідок – він мені збрехати не дасть, що я вам про Жору жодним словом не обмовився! Язик би мені відсох, коли вам брешу!
– То про кого ж ви тоді нам говорили – про того, що у клітці сидить і кота боїться?
– Та про кого ж іншого, як не про мого Кузю! Чи про Кузена, як ви його називаєте. Але ніякий він не Кузен, а просто Кузя! Він би навіть не прилетів до вас, якби почув таке слово: «Кузен» – не його це кличка, Хомо Генріховичу! А коли скажеш до нього «Кузя» – він відразу ж на плече тобі сідає й каже люцьким голосом: «Привіт! Привіт! Дай перекусити, бо я голодний!».
Лише тепер Мойші Соломоновичу стало все зрозумілим, і він голосно засміявся.
– Не смійтеся, Мойшо Соломоновичу, – ображено промовив директор, – тут вам не шкільна перерва, а засідання педагогічної ради в обмеженому складі. Ви в кабінеті директора знаходитеся, а не десь-інде. Розумієте, Мойшо Соломоновичу, кабінет директора – то штука серйозна!..
Читайте також: “Канабісний офшор” “https://ukrvisty.pro/humor/kanabisnyy-ofshor.html“
